Історія українського козацтва від А до Я
1.Коротка
історія козацтва
2.Запорізька
Січ
3.Гетьманщина
4.Реєстрове
козацтво
5.Хронологія
історії козацтва
6.Козацькі
ватажки
7.Козацькі
гетьмани
8.Великі
битви
9.Угоди.
укладені козаками
10.Основні
терміни і поняття
11.Козацькі
ватажки та гетьмани
Коротка
історія козацтва
Коза́к — вільна, незалежна людина, основні засоби існування
якій надходять від військової справи (участь у війнах, охорона маєтків і
торгівців). Слово козак вважається давнім
запозиченням з тюркських мов, у яких воно первісно означало «вільна, незалежна
людина; шукач пригод, мандрівник». А з турецького воно перекладається як
"розбійник".
"розбійник".
Перші письмові згадки про козаків
відносяться до XIII—XIV ст. На землях сучасної України згадки відносяться до
XIV століття, коли більшість українських земель юридично належала до складу Речі
Посполитої. Козаки того часу — люди Великого Степу, Дикого Поля, тобто степів
розташованих на землях сучасної України, Росії, Казахстану та деяких інших
країн Азії. Ці люди вели кочовий і військовий спосіб життя, здобували собі
засоби до існування за допомогою війни і підсобних промислів (полювання,
рибальства, пізніше торгівлі та землеробства). Ці люди брали участь у
військових походах, входили до складу військових загонів чи надвірної охорони
заможних людей (шляхти, торгівців), служили у військах різних держав, зокрема
Речі Посполитої, в деяких випадках вели спосіб життя грабіжників і вбивць —
нападали на панські маєтки, купецькі каравани.
Залишається відкритим питання про
походження козаків до появи перших письмових свідчень про них. Багато істориків
піддають сумніву версію про те, що така досконала військова культура могла
утворитися лише завдяки біглим рабам від панського гніту. Біля її початків
повинні були стояти люди добре знайомі з військовою справою — професійні
військові або нащадки степових кочовиків. У зв'язку з цим розглядаються версії
про походження козаків від:
·
народу козарів (хозарів) або скитів (скифів). Тут слід
згадати про те, що в Європі XVI—XVIII ст. козаків інколи порівнювали і
розглядали як нащадків варварів, які воювали з греками і Римською Імперією.
·
князівських військових дружин часів Київської Русі, як
наслідок її розпаду.
·
загонів, які складалися зі слов'ян і воювали у складі
військ Золотої Орди (це зокрема добре узгоджується з тюркським походженням
назви).
·
селян-втікачів від панського гніту Речі Посполитої за
відсутності інших впливів.
XV—XVII ст. в Європі — період
розвитку, розквіту і занепаду Священної Римської Імперії і Католицької Церкви.
Це було досить складне політичне утворення, до складу якого в ті часи входили
землі таких сучасних країн як Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Сербія,
Чехія, Німеччина, Австрія, Швейцарія, Голландія, Франція. Також її вплив
поширювався на землі сучасних Великобританії, Польші, Білорусі, Литви і Латвії.
Річ Посполита тих часів була сателітом Священної Римської Імперії (релігійний і
культурний вплив католицької церкви і Риму, економічні і династичні зв'язки).
Саме землі сучасної України були прикордонною територією для цієї Римської
Імперії.
В XV—XVII ст. у зв'язку з
удосконаленням методів землеробства степові області України стають придатними
для ведення землеробства (до цього землеробство було переважно в лісовій зоні).
Шляхта Речі Посполитої починає вимагати привілеї на землю у степових областях
України. Утворюються величезні панські маєтки, які вирощують зерно для експорту
в Європу. Люди, які проживають на цих землях передаються шляхті разом із землею
(земля чогось варта лише тоді, коли її є кому обробляти). Людей це не влаштовує
і велика кількість їх іде далі в степи, куди з часом також можуть прийти пани.
Саме ці люди і поповнюють склад козаків.
Гніт змушував українців тікати з
освоєних місць на південь, у вільні степи, які у народі називали Диким Полем.
Тут не було ні селищ, ні міст, та ніякої влади. Щоб не загинути від голоду чи
не стати жертвами хижаків чи татар, втікачі озброювались та гуртувались у
самоврядні громади. Їх зброєю були списи, луки, сокири та шаблі.
Гуртуючись, вільні люди
влаштовували тимчасове житло, вели спільне господарство: збирали мед диких
бджіл, вичиняли шкури, в'ялили м'ясо та рибу. На початку зими втікачі крадькома
поверталися до своїх домівок.
Важливе значення у формуванні
українського козацтва має розвиток міжнародної работоргівлі і кріпостного ладу
починаючи з XIV ст. Українці, місцеве населення тодішньої України, або як тоді
її називали Південно-Західної Русі потрапило в жахливе становище.
Причиною цього став розвиток
міжнародної рабовласницько-феодальної системи. Вона отримало найбільший
розвиток з одного боку в Західній Європі (Священна Римська Імперія і залежні
від неї держави, такі як Річ Посполита) з іншого на просторах Азії і Африки
(Візантія і пізніше утворена на її землях мусульманська імперія з центром в
Стамбулі). Таким чином жителям України загрожувало рабство з двох сторін — зі
сторони польських магнатів, які отримували від королів Речі Посполитої права на
володіння українськими землями і населенням, і зі сторони татарських степових
загонів, які приходили в Україну з південного сходу — зі степів і Криму.
Кількість цих загонів постійно зростала внаслідок занепаду і розпаду Золотої
Орди. Вони забезпечували собі життя работоргівлею — продажем бранців у грецькі
і італійські колонії на узбережжі Чорного моря, а пізніше — в ці самі міста,
але вже як міста Кримського ханства — держави залежної від імперії Османів.
Тому татари під час нападу на українські села зазвичай вбивали старих, немовлят
і непридатних до невільницьких робіт людей, забирали чоловіків і жінок, село
грабували і спалювали. Після цього бранців ділили між собою та тягли через
степи до Криму. Як правило звідки їх везли на невільницькі ринки
Стамбула-Царгорода. Звідки бранці потрапляли в усі куточки тогочасної
Османської імперії — Єгипет, Сирію, Аравію, Персію, Туркменистан, на Балкани.
Проте, незважаючи на небезпеку,
кількість бажаючих іти в степи росла, чому сприяли чутки про великі незаймані
багатства Дикого поля. Наприкінці XV століття з'являються так звані
«козаки-угодники». Так називали селян і городян, які на теплий період ішли на
промисел з дозволу панів, віддаваючи їм 1/10 частку здобичі.
У степах козакам не раз
доводилося вступати в сутички з татарами, які використовували Дике поле, як
пасовище для своїх табунів. В ці часи багато козаків гинуло і потрапляло у
полон, але і козаки часто били татар, відбираючи у них зброю і худобу, яку
ділили між собою порівну. У Никонівському літописі під 1444 роком уперше
згадується про козаків (рязанських), які допомагали Московському князівству у
війні проти татар. З кожним роком число ватаг «уходників» збільшувалась. Усі ці
ватаги, як правило діяли окремо одна від одної, тому не могли вести широких
бойових дій.
У першій половині 16 століття
кількість їх ставала все більшою, і з напіввійськового промислу козацтво
перетворювалося на окремий стан тогочасного українського суспільства.
Вироблялися і усталювалися військова організація, адміністративний устрій,
закони і звичаї. В цей час пани, власники великих земель степового прикордоння,
організовують оборону населення (їхні замки були єдиним укриттям від набігів
татар). Вони вперше залучають козаків до польової сторожі яка тоді була не
постійною, а тільки на час потреби та в часи польових робіт.
Не раз козацтво починало народні
повстання проти національного та релігійного гніту шляхетської Польщі. Зі свого
боку Польща намагалася використовувати козаків як військову силу для захисту
від нападів татар і турків, задля чого з козаків було утворено реєстрові полки,
що перебували на військовій службі у польської держави. Реєстровики залучалися
також до військових дій у війнах зі шведами, московитами, німцями.
Запорізька
Січ
Запоро́зька Січ — суспільно-політична та
військово-адміністративна організація українського козацтва, що склалася
наприкінці ХV ст. - першій половині XVI ст. за дніпровими порогами у районі
острова Хортиця.
Виникнення Запорозької Січі було
зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я феодалами Великого князівства
Литовського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і
пробудженням самосвідомості українського народу. За перші десятиріччя 16 ст.
панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров'я
й обернути більшу частину українського населення на феодально залежне або
напівзалежне. Однак частина козаків, щоб позбутися феодального гноблення,
відступила на Південний Схід, у низов'я Дніпра.
Перші козаки з'явилися на порогах
Дніпра, ймовірно, наприкінці 15 ст. У 1492 році запорізькі козаки атакували
турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених
у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була
перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про
запорожців узагалі. 1 серпня 1492 року відбувся похід запорізьких козаків в
Дніпровський лиман під проводом князя Богдана Глинського. За морською
традицією, заведеною на всіх флотах держав світового співтовариства, якщо немає
конкретної дати підписання конкретного документа про створення національних
військово-морських сил, то «днем флоту» вважається дата його першої перемоги.
Вже 1527 р. кримський хан
Сапіг-Гірей скаржився литовському урядові на черкаських і канівських козаків,
які поблизу татарських кочовищ ставили «уходи» (займалися промислами), а рибу,
хутра й мед вивозили звідси на продаж у «волості» (державну територію Литви).
Багаті угіддя за порогами принаджували литовських та українських феодалів. Пани
з загонами озброєної челяді не раз вдиралися в козацькі володіння.
Таким чином, біля порогів, як і
раніше на Середньому Придніпров'ї, зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська
— в особі магнатів, переважно старост південно-східного прикордоння Великого
князівства Литовського, та народна, яку представляли запорізькі козаки. Не
меншою була для запоріжців загроза й з Півдня, від кримських татар, які
безперервно спустошували «уходи» та захоплювали в полон козаків. Постійні
напади ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку вони
заснували окремі городки або січі в різних місцях, у тому числі, напевне, й на
о. Великій Хортиці. Пізніше, в зв'язку з посиленням наступу панів і кримських
татар на Запоріжжя, козаки для згуртування своїх сил об'єдналися в одну Січ.
Першу письмову згадку про Січ
залишив польський хроніст М.Бельський. За його розповіддю, козаки за Дніпровими
порогами влітку займалися промислами (рибальством, мисливством, бджільництвом),
а взимку розходилися по найближчих містах (Київ, Черкаси та ін.), залишаючи в
безпечному місці на острові в Коші кількасот озброєних вогнепальною зброєю і
гарматами козаків. Оповідання М.Бельського про запоріжців дає змогу зробити
висновок, що об'єднання окремих січей у З. С. відбулося, ймовірно, десь у
1530-х рр. М.Бельський подає відомості і про розміщення козацького Коша на о.
Томаківка (поблизу суч. м. Марганця Дніпропетровської області), затопленого
нині водами Каховського водосховища. Острів Томаківку (названий пізніше Буцьким,
а також Дніпровським і Городищем), який панував над навколишньою місцевістю і
був чудовим природним укріпленням, можна вважати місцем, де було засновано
Запорізьку Січ як організацію всього козацтва за порогами.
Утворення Запорізької Січі було
видатною подією... Січ стала для українського народу могутньою підпорою в
боротьбі проти феодально-кріпосницького та національного гніту і проти
турецько-татарської агресії. Разом з тим феодали намагалися укріпитися за
порогами. Ще в 1533 р. черкаський староста Є.Дашкевич подав литовському сеймові
проект побудови фортеці на Дніпрових островах. Вона мала бути форпостом у
боротьбі проти турків і татар і проти козацтва, щоб забезпечити панську
колонізацію Запоріжжя. Оскільки для здійснення цього проекту в литовського уряду
не було коштів, організацію боротьби за оволодіння прикордонням узяли на себе
магнати, передусім черкаський і канівський старости. В цьому аспекті треба
розглядати і діяльність черкаського і канівського старости князя
Д.І.Вишневецького.
За свідченням Д.Яворницького,
існували 8 січей:
Хортицька
Базавлуцька — адміністративний і
військовий центр запорозького козацтва в 1593—1638 роках.
Січ розташовувалася на острові
Базавлук де до Дніпра впадали ще три річки — Чортомлик, Підпільна і Скарбна.
Місцевість навколо Базавлуцької
Січі була вкрита лісом, поросла високою травою та очеретом, перетиналась
безліччю річок, лиманів та озер, що утруднювало дії татарської кінноти, а
турецькі галери легко знищувались козаками в лабіринтах річок і протоків.
Укріплювалась січ валом, палями, вежами з встановленими на них гарматами. В
центрі Базавлуцької Січі розміщувався майдан. Поблизу майдану стояли церква,
будинок кошового, козацькі курені і пушкарня. На початку на січі були курені зі
стінками, сплетеними з лози і накритими від дощу кінськими шкірами.
Звідси організовувалися найбільші
й найважливіші морські походи запорожців, в тому числі під проводом Петра
Сагайдачного та Михайла Дорошенка.
Наприкінці XVI століття та у
20—40-х роках XVII століття на Базавлуцькій Січі формувалися загони, що ставали
ядром козацьких повстань під проводом Северина Наливайка (1594—1596), Марка
Жмайла (1625), Тараса Федоровича (Трясила) (1630), Івана Сулими (1635), Павла
Павлюка, Карпа Скидана, Дмитра Гуні, Якова Острянина (1637—1638).
Після розгрому
козацько-селянських повстань 1637—1638 років Базавлуцька Січ була зруйнована.
Поляки перенесли її на Микитин Ріг, встановивши там свою військову залогу.
Тепер місце Січі повністю покрили води штучного Каховського моря.
Томаківська Січ — укріплення запорозьких
козаків на острові Томаківці на Дніпрі поблизу сучасного міста Марганця,
ймовірно з 1540 до 1593 року, коли її зруйнували татари. Томаківська Січ
найраніша з відомих січей Великого Лугу.
Січовики брали активну участь у
найбільшому в Україні повстанні 1591—1593 років під проводом Криштофа
Косинського.
Після зруйнування січі татарами
козаки переселилися на острів Базавлук і там заснували Базавлуцьку Січ.
У 50-х роках ХХ століття більша
частина острова Томаківка була затоплена водами Каховського водосховища, а на
незатопленій частині острова встановлено пам'ятний камінь.
Микитинська Січ — адміністративний і
військовий центр запорозького козацтва у 1638—1652 роках. Розташовувалася на
Микитиному Розі, біля стародавньої переправи через Дніпро (поблизу сучасного
міста Нікополя). Перенесена сюди польським урядом після придушення
козацько-селянських повстань 1637—1638 років зі встановленням польської залоги.
Микитинська Січ була початковим
вогнищем Визвольної війни: тут Богдана Хмельницького обрали гетьманом, звідси
22 квітня 1648 року він на чолі козацького загону вирушив проти поляків.
У 1652 році запорожці перенесли
свою Січ з Микитиного Рогу на ріку Чортомлик, улаштувавши там Чортомлицьку
Січ.причина перенесення Січі з Микитиного Рогу в гирло Чортомлика - Стратегічні
недоліки(висока місцевість і з трьох боків майже зовсім відкрита).
У 30-х роках XIX століття під час
великої весняної повені місце Микитинської Січі було відрізане від берега і
знесене вниз за течією Дніпра.
Чортомлицька Січ (також Базавлуцька або Стара
Січ) — осередок Запорізької Січі з кінця 16 століття, що знаходився на
острові Чортомлик або Базавлук при впадінні в Дніпро приток: Чортомлик,
Підпільна і Скарбна (тепер біля села Капулівки Нікопольського району).
Січ була заснована 1593 року, після
зруйнування татарами Томаківської Січі, і проіснувала до 25 травня 1709 року,
коли її зруйнувало російське військо порядком репресії за підтримку запорожцями
на чолі з Костем Гордієнком самостійницької політики гетьмана Івана Мазепи.
Після 1709 року запорожці намагалися відновити Січ на річці Кам'янці, але при
ворожому наставленні Петра І відступили на територію Кримського ханства і 1711
року заснували Олешківську Січ.
Олешківська Січ— територіально-військова
організація запорозьких козаків України у пониззі на лівому березі Дніпра на
території володінь Кримського ханства.
Заснована у 1711 році після
зруйнування царським військом у 1709 році Старої Чортомлицької Січі.
Фортеця Січ знаходилася в урочищі
Олешки, навпроти сучасного міста Херсона. Спершу територія Олешківської Січі
була незначною, з 1712 року, після поразки Росії у війні з Туреччиною,
запорозькі володіння поширилися на північ до річок Орель та Самара. З цієї Січі
козаки на певний час переселялися на місце колишньої Кам'янської Січі, але повернулися
назад.
У травні 1728 року в Олешківській
Січі виникло повстання. Козаки скинули кошового отамана Костя Гордієнка й
рушили вверх по Дніпру.
Олешківська Січ проіснувала до
1734 р, коли козаки переселилися з турецьких володінь в українські землі і
заснували Нову Січ.
Кам'янська Січ — адміністративний і
військовий центр запорозького козацтва у 1709—1711 роках та 1728—1734 роках.
Розташовувалася в гирлі річки Кам'янка на правому березі Дніпра (нині село
Республіканець Бериславського району Херсонської області). Заснована після
зруйнування царськими військами Чортомлицької Січі.
Після тимчасового перебування
Січі у володінні Кримського ханства відроджується біля міста Олешки (1711—1728
роки). У 1734 році запорожці переселилися з Кам'янської Січі на р.Підпільну, де
заснували Нову Січ.
Нова (Підпільненська) Січ — адміністративний і
військовий центр запорозького козацтва в 1734—1775 роках. Остання Запорозька
Січ.
Січ розташовувалася на великому
півострові, що омивався рікою Підпільною (притока Дніпра). Для нагляду за діями
козаків царський уряд побудував за 2
км від Нової Січі укріплення з двома напівбастіонами і
постійною залогою — так званий Новосіченський ретраншемент.
З Нової Січі вирушало Запорозьке
Військо на театр російсько-турецьких воєн у 1735—1739 роках і 1768—1774 роках,
у 1771—1773 з січової гавані виходила запорозька флотилія, що двічі здійснила
Чорноморсько-Дунайську експедицію.
На початку червня 1775 року за
наказом Катерини II Нова Січ була зруйнована, а Вольності Війська Запорозького
анульовані. На місці Січі виникло село Покровське, яке в 50-ті роки XX ст.
опинилося під водами штучного Каховського моря.
Після жорстокого зруйнування у
1775 р. Запорізької Січі російським царатом певен час існувала ще й Задунайська
Січ. Задуна́йська Січ — військово-державна організація колишніх
запорозьких козаків яка виникла після зруйнування царськими військами Нової
Січі й ліквідації Запорізького козацького війська у червні 1775 року в нижній
течії Дунаю. Запорожці оселилися спочатку на лівому березі, а потім турецька
адміністрація переселила їх на правий берег.
Задунайці зберігали звичаї і
устрій Запоріжжя. Найвищим органом була військова рада, яка обирала кошову
старшину — кошового отамана, військового суддю, писаря, осавула. До кошової
старшини належав і товмач-драгоман (перекладач). У військовій раді могли брати
участь усі козаки. Козаки займались рибальством, мисливством, скотарством і
хліборобством. На Січі існувала січова школа і бібліотека, де зберігалась
література духовного та історичного змісту. На З. С. часто вжали селяни і
козаки з України, які рятувались від посилення національного і соціального
гніту.
Козаки зобов'язані були нести
прикордонну службу, брати участь у каральних походах турецьких військ проти
болгар, сербів (1815-16), греків (1821), румунів (1821-22) які боролися за свою
незалежність. Не бажаючи миритися з цим, частина козаків переселилась на
Кубань, влившись до складу Чорноморського козацького війська.
На початку російсько-турецької
війни 1828—1829 роках Стамбул наказав задунайцям виступити проти Росії. 18
травня 1828—1829 року 1500 козаків на чолі з кошовим Йосипом Гладким захопивши
військову канцелярію та скарбницю, перейшов під Ізмаїлом на бік російської
армії.
Через зраду Й. Гладкого турецький
уряд жорстоко розправився з задунайцями. Близько 2 тисяч козаків разом з
наказним гетьманом І.Баланом було заарештовано, ув'язненно та вбито, а січові
укріплення та церкву зруйновано і спалено.
Після закінчення війни царський
уряд поселив козаків на Азовському узбережжі, сформувавши з них Азовське козацьке
військо. Проте багато козаків вирішило не йти під ярмо росіян і були оселені в
Банаті й Воєводині, а також залишилися мешкати в гирлі Дунаю, згодом заселяючи
міста Галац, Ізмаїл, Вилкове, Кілія, Тульча.
Запорізька Січ була обведена
високими валами, на яких був частокіл і зруби, що на них ставилися гармати. Між
валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали
запоріжці. Козацька залога на З. С., що звалася також кошем, нараховувала
кілька тисяч (іноді це число доходило до 10 тис.) озброєних козаків. На площі
містилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові
споруди. Січова церква і духовенство перебували під зверхністю
Києво-Межигірської архимандрії. Площа біля церкви була центром
суспільно-політичного життя З. С., де відбувалися Січові ради тощо. Поза валами
був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали
тут продукти своєї праці — рибальства і мисливства. На Січі не було ні
феодальної власності на землю, ні кріпосництва. На Запоріжжі панував не
феодальний примус, а принцип найму. Панівну верству З. С. становили не феодали
як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці,
а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства —
власники великих зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо. Цим багатіям
протистояла сірома (голота) — маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і
власного житла. Між цими двома протилежними класовими групами стояв прошарок
дрібних власників. Із середовища багатого козацтва виходила правляча верхівка —
старшина, яка зосереджувала у своїх руках адміністративну владу і судову,
керувала військом і розпоряджалася фінансами. Вона представляла З. С. у
зносинах із зовнішнім світом. Усю старшину обирали на військовій козацькій
раді, причому у виборах мало право брати участь усе козацтво. Однак, незважаючи
на це, козацька заможна верхівка в більшості випадків добивалася вигідних для
себе ухвал козацької ради. Відзначаючи специфічні риси політичної організації
запорізького козацтва, Січ називають «козацькою республікою». Запорізькі козаки
становили товариство — громаду, яка поділялася на курені. Найвищим органом
влади на Січі була військова козацька рада, у якій брали участь усі козаки.
Рада обирала кошового отамана, козацьку старшину, спільно вирішувала
найважливіші питання. На З. С. діяв козацький військовий суд, який нещадно
карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів. Каралися також приведення у
Січ жінок, пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість до начальства
тощо. На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма,
церковного читання, співу та музики. Ще одним показником розвитку культури на
Січі було шанобливе ставлення запоріжців до книги. Звичайно, купувати та дарувати
книги могли дозволити собі лише заможні козаки.
Сформувавшись в умовах жорстокої
боротьби проти литовських, польських та українських феодалів, з одного боку, і
турецько-татарських агресорів — з другого, З. С. героїчно відстоювала свою
незалежність. Литовський уряд, а пізніше уряд шляхетської Польщі, будучи
неспроможними ліквідувати Січ, демонстративно відмовилися юридично визнати її
існування. Щоб перешкодити втечам селян на Січ і повністю ізолювати Запоріжжя
від України, польсько-шляхетський уряд збудував на Дніпрі фортецю Кодак. Проте
спроби шляхетської Польщі знищити Січ успіху не мали. Коли слава про подвиги
запоріжців у боротьбі проти шляхетської Польщі, Криму й Туреччини поширилася в
Західній Європі, допомоги з боку Січі почали шукати уряди багатьох
західноєвропейських держав. У 1594 р. за дорученням австрійського імператора
Рудольфа ІІ на Січ прибув посол Еріх Лясота, щоб укласти союз проти Туреччини.
Не раз у дипломатичні відносини із З. С. вступав і російський уряд. Частими
були, особливо після 1654 р., дипломатичні стосунки з Січчю кримського,
турецького та ін. урядів. Безперервні війни з турками і татарами, політика
ізоляції Запоріжжя від центральних районів України, яку проводив
польсько-шляхетський уряд, стояли на перешкоді народній колонізації цього
багатого на природні ресурси краю. Протягом 16-17 ст. на Запоріжжі жило кілька
десятків тисяч, а інколи тільки кілька тисяч козаків. Головним їхнім заняттям
були промисли і скотарство.
Запорізьке козацтво відіграло
видатну роль у всіх найзначніших виступах народних мас України проти
феодально-кріпосницького гноблення і національного гніту — в повстаннях під
проводом Криштоф Косинського (1591—1593 рр.), Северин Наливайка (1594—1596
рр.), Павлюка і Карпо Скидана (1637 р.), Яків Остряниці і Дмитро Гуні (1638
р.). Повстанням у січні 1648 р. запорізькі козаки поклали початок визвольній
війні українського народу 1648—1654 рр. під керівництвом Б. Хмельницького. Саме
на Запоріжжі згуртувалися сили, які очолили загальнонаціональний рух проти
панування шляхетської Польщі в Україні, що завдав нищівних ударів
польсько-шляхетським військам в Жовтоводській битві 1648 р., Корсунській битві
1648 р., Пилявецькій битві 1648 р., Зборівській битві 1649 року та Батозькій
битві 1652 р.
Великої слави здобули запоріжці
своєю боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Їхні походи на узбережжя
Криму, Малої Азії та Фракії відбувалися спільно з реєстровими козаками та
донськими козаками. Не раз козаки загрожували й Стамбулові, несподівано
з'являючись на його околицях та руйнуючи укріплення (1615, 1621, 1624, 1630
рр.). Головною метою цих походів було не тільки ослабити військові сили
агресора. Козаки руйнували маєтки татарських і турецьких феодалів і визволяли
невільників. Недарма український народ так тепло оспівував козацькі походи в
своїх історичних піснях і думах. Визвольним характером козацьких походів
пояснювалося і те, що пригноблене місцеве населення підтримувало козаків, коли
вони з'являлися на ворожій території.
Поворотним етапом в історії З. С.
стала Переяславська рада 1654 р. За З. С. було визнано ті самі права, якими
користувалися й інші козацькі війська в Російській державі, передусім право на
самоврядування та на прийняття (хоч і не офіційно) збіглих селян. Згодом
царський уряд почав посилати запорізькому війську жалування грішми, хлібом,
порохом тощо. Одночасно з цим на Запоріжжі почали з'являтися і царські війська,
а згодом там почали будувати й урядові фортеці. Під владою Російської держави
зміцнилися позиції З. С. у боротьбі проти агресії татарських, турецьких і
польських феодалів, а це сприяло, зокрема, народній колонізації запорізьких
володінь. Розширювалися межі запорізької території (на півночі до лівих
притоків Дніпра — р. Самари та р. Орелі), зросло населення, розвинулися
промисли й торгівля.
Разом з тим царський уряд
використав свої війська і фортеці на Запоріжжі не тільки для оборони краю, а й
для встановлення контролю над З. С. в інтересах кріпосницької держави. З. С.
поступово втрачала незалежність, зберігаючи, однак, автономію. В 2-й пол. 17
ст. шляхетська Польща, захопивши Правобережну Україну, почала нищити козацтво
та реставрувати кріпосницькі порядки, а Крим і Туреччина розгорнули наступ на
Україну. В той тяжкий час для українського народу запорізьке козацтво мужньо
боролося проти польських, кримських і турецьких агресорів. Особливого значення
набули походи запоріжців проти Польщі й Криму під проводом уславленого кошового
отамана І.Сірка в 60-х-70-х роках 17 ст.
Запорізьке козацтво підтримувало
також антифеодальні виступи народних мас Росії. Під час повстання на Дону під
проводом К.Булавіна (1707—1708 рр.) запорізька сірома прийшла на допомогу
донській голоті й мужньо билася з царськими карателями. Після поразки чимало
повстанців знайшло притулок і захист на Запоріжжі.
Уряд царя Петра І розглядав З. С.
як один з осередків визвольної боротьби. Після переходу на бік шведів гетьмана
І.Мазепи та частини запорізької старшини й невеликої кількості козаків,
царський уряд звинуватив усе запорізьке козацтво в зраді. За наказом царського
уряду 14(25).V.1709 р. З. С. було зруйновано (т.зв. Стару Січ, яка містилася на
о. Базавлук (Чортомлик)). Частина козаків перейшла на підвладну Кримському
ханству територію і поблизу нинішнього Херсона заснувала т.зв. Олешківську Січ.
Тут запоріжці потрапили у дуже складне становище. Відрив від рідного краю тяжко
позначився на економічному побуті козацтва. Припинився і приплив утікачів з
України. Крім того, хан, побоюючись запоріжців, заборонив їм споруджувати
укріплення й користуватися гарматами. Бажання козаків повернутися на
батьківщину здійснилося лише в 1734 р. Почавши підготовку до війни з Кримом і
Туреччиною, царський уряд дозволив запоріжцям повернутися на Запоріжжя. В
березні 1734 р. запоріжці заснували на р. Підпільній (рукаві Дніпра), поблизу
колишньої Старої Січі, т.зв. Нову Січ.
Останній період (1734—1775 рр.) в
історії З. С. позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням
Запоріжжя, з другого — поступовим занепадом автономії З. С. і тих порядків, які
були властиві їй у ранній період. Посилення феодально-кріпосницького і
національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на
російсько-кримських кордонах сприя-ли народній колонізації Запоріжжя. В 70-х
роках 18 ст. населення Запоріжжя становило, ймовірно, 100 тис. чол. У зв'язку з
цим ускладнилося й управління краєм. Саме тоді склався
адміністративно-територіальний поділ Запоріжжя на 8 паланок (округів).
Відбулися зміни і в економіці З. С., що полягали насамперед, у розширенні
землеробства, якого раніше майже не було, в дальшому розвитку скотарства і
промислів. У сільському господарстві значне місце зайняли зимівники, де успішно
розвивалося скотарство, конярство, вівчарство та землеробство. Робочу силу
великих зимівників становили наймити. Основна маса населення зосереджувалася,
однак, не в зимівниках, а в слободах. Земля вважалася власністю всього війська
і Кіш відводив її власникам зимівників і слобідським громадам. Населення слобід
виконувало різні повинності. Головною повинністю козака була військова служба
на власний кошт. Посполитих звільняли від військової служби, але натомість вони
відбували багато інших повинностей на користь війська і сплачували грошові
податки. Найману працю широко застосовували і на промислах — рибних, соляних, у
чумацтві тощо. Заможне козацтво всіляко обмежувало компетенцію військової ради,
прагнуло замінити її радою старшини і «значного товариства». За Нової Січі
козацтво почало відокремлюватися від посполитих, перетворюватися на верству,
головним обов'язком якої було відбування військової служби, а привілеєм (для більшості
в основному тільки формальним) — участь у самоврядуванні, передусім у
військовій раді.
Для нагляду за діями кошової
старшини біля Січі 1735 р. було збудовано Новосіченський ретраншемент і
поставлено військову залогу. Вживалися заходи для перевірки козацьких компутів
(списків) і впровадження паспортів. На кордонах Запоріжжя за наказом царського
уряду збудовано систему укріплених ліній і засновано військові поселення Нову
Сербію (1752 р.) і Слов'яно-Сербію (1753 р.). Після ліквідації гетьманства (1764
р.) З. С. лишалася єдиним українським краєм, де ще зберігалася автономія. За
Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. кордони Росії відсунулися до
гирла Південного Бугу, і З. С. втрачала значення форпосту в боротьбі проти
турецько-татарської агресії. На початку червня 1775 р. царські війська на чолі
з генералом П.Текелієм, що поверталися з турецького фронту, обложили З. С. і
4-5(15-16).VI.1775 р. Не маючи сил боронитися, кошовий отаман Петро Іванович
Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом із старшиною його було
заарештовано і на пропозицію Потьомкина зіслано одвічно до Соловецького
монастиру, де він помер на 113 році життя у 1803 р. Запорізьке військо було
оголошене розпущеним. Землі З. С. царський уряд почав роздавати поміщикам, а козаків
покріпачувати. Це спричинилося до втечі частини запоріжців на підвладну
Туреччині територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ.
Гетьманщина
Ві́йсько Запоро́зьке — у XVI столітті офіційна назва
козацького війська з центром у Запоріжжі, а від середини XVII століття —
української козацької держави на чолі з гетьманом. Через розходження політики
керівників Гетьманщини і кошових отаманів Запорозької Січі наприкінці XVII
століття, єдність "Війська Запорозького" як єдиного військово-полтітичного
тіла була порушена, що відбилося в появі терміну "Військо Запорозьке
Низове", яким позначали Січ і підконтрольні їй території.
Держава Війська Запорозького в
основних рисах сформувалася протягом 1648—1652 років у ході Визвольної війни
українського народу. Вирішальну роль у політичному житті війська відігравав
виборний гетьман, якому належала вища військова, адміністративно-політична та
судова влада. Провідною верствою виступала козацька старшина, основною
соціальною опорою — козацтво, особливо вільне козацтво.
Після спроби Богдана
Хмельницького заснувати монархію, форма правління у Війську Запорозькому
еволюціонувала від демократичної до аристократичної республіки.
Ускладнення внутрішньо- та
зовнішньополітичних обставин на рубежі 50—60-х років XVII ст. призвело до
поляризації пропольськи та промосковськи орієнтованих сил, що вилилось у 1663
році в утворення двох гетьманатів, які, спираючись на різні зовнішньо-політичні
сили і протистоячи один одному, домагалися об'єднання Війська Запорозького.
Після невдачі програми Петра Дорошенка у 1676 році правобережний гетьманат
припинив своє існування.
Загострення соціального
протистояння, нездатність старшини після смерті Б.Хмельницького висунути
легітимного лідера, зовнішньополітичні втручання, а потім і відвертий тиск —
усе це призвело до деградації державної сутності Війська Запорозького та його
поступової інкорпорації до політичних структур Російської імперії.
Реєстрове
козацтво
Реєстро́ві козаки́ — частина
українського козацтва, прийнята на воєнну службу польсько-литовською владою і
записана в окремий список — реєстр, звідки й назва реєстрові козаки.
Спроби організації реєстрового
козацтва сягають 1524 року, у якому Великий князь литовський і король Польщі
Жиґмонт І доручив Семенові Полозовичу і Криштофові Кмитичу організувати
козацький відділ на державну службу. Через брак фінансів цей проект не
реалізовано. Подібна доля зустріла пропозицію черкаського старости Остафія
Дашковича у 1533, а також заходи Жиґмонта І 1541.
Коли українські старости
намагалися організувати козацькі відділи головним чином для боротьби проти
татар, польські королі вважали, що створення урядових козацьких формацій
допоможе контролювати козацькі рухи й стримувати протитатарські акції
козаччини.
Військо реєстрових козаків було
створене універсалом короля Сигізмунда ІІ Авґуста 2 червня 1572, коли було
доручено коронному гетьманові Ю. Язловецькому найняти з низових козаків на
службу 300 осіб. Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу
нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлегальне становище.
Реєстрових козаків звільнено від
юрисдикції локальних урядів і піддано владі «козацького старшого» (перший
«старший» — шляхтич Ян Бадовський). За Стефана Баторія реєстр збільшено до 600
козаків і козацьким старшим призначено черкеського старосту Михайла
Вишневецького.
Реєстрові козаки одержали
додаткові привілеї: звільнення від податків, право землеволодіння,
самоуправління з назначеною старшиною; вони мали свій прапор, літаври й інші
інсіґнії. Реєстрові козаки одержували платню грішми й одягом; їм передано на
власність містечко Трахтемирів з Зарубським монастирем для розміщення арсеналу
і військового шпиталю (див. Трахтемирівський монастир). Реєстрові козаки
дістали офіційну назву Запоріжського або Низового війська, чим уряд хотів підкреслити,
що справжнє Запоріжське військо — Запорізька Січ юридично для нього не існує.
Реєстрові козаки були зобов'язані
відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду
загони на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана Баторія і його наступників
контролювати через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними.
Консолідаційний процес козаччини
під кінець 16 ст. концентрувався навколо двох різних осередків: Запорожської
Січі на Низу і Трахтемирова. Січ стала вогнищем незалежного революційного
козацтва, а Трахтемирів реєстрового, яке репрезентувало назагал консервативні
козацькі кола.
Під час селянсько-козацьких
повстань 1591-1596 рр. сеймовими постановами реєстрове козацтво було
ліквідовано. Але 1599 р. почалося нове складання реєстру. В 1-й половині 17 ст.
чисельний склад реєстрового козацтва не був сталий. Козацтво вело боротьбу за
розширення реєстру. Польсько-шляхетський уряд намагався зменшити чисельність
реєстрових козаків. Однак під час воєн польсько-шляхетський уряд з метою
збільшення збройних сил був змушений закликати все боєздатне козацтво до
реєстрового війська, яке тимчасово зросло до кількох десятків тисяч чоловік.
У 1617 році сейм затвердив
реєстрове військо в кількості 1 тис. чоловік. За Раставицькою угодою 1619 р.
реєстр встановлювався в 3 тис. чол.
Під час Хотинської війни
1620-1621 рр. П.Сагайдачний привів під Хотин 40 тис. козаків.
Куруківський договір 1625 р.
встановлював 6-тисячний реєстр.
За гетьмана М.Дорошенка було
сформовано 6 реєстрових полків.
Після розгрому козаками
польсько-шляхетського війська в Переяславському бою 1630 р. (див. Переяславська
угода 1630 реєстр було збільшено до 8 тис. чоловік.
Участь Балтійської козачої
флотилії з 1500 реєстрових козаків під проводом Костянтина Вовка у польсько-шведському
військовому конфлікті 1635 року.
Внаслідок поразки
селянсько-козацького повстання 1637 р. (див. повстання Павлюка) реєстр було
зменшено до 6 тис. чол. та обмежено козацьке самоврядування.
Складання реєстрів
супроводжувалося загостренням боротьби в Україні. Десятки тисяч виключених з
реєстру, так званих виписних козаків (випищиків), польсько-шляхетський уряд не
визнавав за козаків. Щоб позбутися закріпачення, вони тікали на Запоріжжя –
центр визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського
гніту. Тому під час складання реєстру на Придніпров’ї розміщувалися значні сили
польсько-шляхетського війська.
Реєстрові козаки зазнавали
утисків від польських феодалів. Польсько-шляхетський уряд роздавав козацькі
землі шляхті та магнатам. Особливо посилився гніт та переслідування реєстрових
козаків після Ординації 1638 р.
Реєстрові козаки не раз
підтримували визвольні виступи народних мас, брали участь у антифеодальних
селянсько-козацьких повстаннях кінця 16 – 1-ї пол. 17 ст. під керівництвом Криштофа
Косинського, Северина Наливайка, Івана Сулими, Карпа Скидана, Якова Острянина
та інших. Лише невелика частина реєстрової старшини, захищаючи свої особисті
інтереси, проводила угодовську політику, зраджувала свій народ, допомагаючи
польсько-шляхетським загарбникам придушувати визвольні народні повстання.
Реєстрові козаки відіграли значну
роль і в боротьбі українського народу проти турецько-татарської агресії. Під
час визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. внаслідок масового
покозачення селян і міщан та переходу на сторону повсталого народу реєстрові
козаки, збройні сили селянсько-козацького війська досягли понад 100 тис. чол.
Спроби шляхетської Польщі обмежити число козаків 40 тис., 20 тис. успіху не
мали.
Народно-визвольна війна 1648-1654
рр. скасувала реєстри як політичні документи польсько-шляхетського уряду, що
обмежували чисельність українського козацтва. Замість реєстрів почали складати
компути (списки), на підставі яких визначали приналежність до козацького стану.
Після 1654 р. назва “реєстрові
козаки” поступово вийшла з ужитку і замінилася термінами “городові козаки”, а з
1735 р. – “виборні козаки”.
Хронологія
історії козацтва
1492 рр.
— Перша згадка про українських козаків.
1556 р. — Заснування Запорозької
Січі на о. Мала Хортиця Д.Вишневецьким (Байдою).
1556—1561 рр. — Переклад українською
мовою Євангелія («Пересопницьке Євангеліє»).
1591—1593 рр. — Козацьке повстання під
проводом К.Косинського.
1594—1596 рр. — Козацьке повстання на
чолі С.Наливайком.
Бл. 1595—1657 рр. — Богдан Зиновій
Хмельницький — гетьман України (1648—1657 рр.).
1616—1622 рр. — Гетьманування Петра
Конашевича-Сагайдачного.
1621 р. — Битва під Хотином.
1625 р. — Козацько-селянське
повстання Марка Жмайла. Куруківський договір.
1630 р. — Козацько-селянське
повстання Трясила (Тараса Федоровича)
1635 р. — Повстання Івана
Сулими. Зруйнування фортеці Кодак.
1637-38 рр. — Козацько-селянські
повстання Павла Бута, Д.Гуні, Карпа Скидана, Якова Острянина.
1648—1657 рр. — Національно-визвольна
війна під проводом Богдана Хмельницького.
1648 р., травень,
вересень — Перемоги козацького війська над поляками під Жовтими Водами, Корсунем та
Пилявцями.
1649 р., серпень — Розгром польського
війська під Зборовом. Зборівська угода.
1651 р. — Поразка козацького
війська в битві під Берестечком. Білоцерківський договір.
1652 р. — Розгром польської
армії військами Б. Хмельницького під Батогом.
1653 р. , жовтень — Битва під Жванцем.
Рішення Земського Собору у Москві взяти Україну під високу царську руку".
1654, 8 січня — Переяславська рада.
1654, березень — Березневі статті.
Політичний та правовий статус України в складі Російської держави.
1657, 27 липня — Смерть Богдана
Хмельницького. Обрання гетьманом Юрія Хмельницького.
1657, жовтень — 1659 рр. — Гетьманування Івана
Виговського.
1658 р. — Гадяцький договір
Івана Виговського з Польщею.
1659 р. — Битва під Конотопом.
1659—1663 рр. — Гетьманування Ю.
Хмельницького.
1659 р. — Переяславські статті
Ю. Хмельницького.
1660 р. — Слободищенський
трактат — угода Ю. Хмельницького з Польщею. .
І663—1668 рр. — Гетьманування Івана
Брюховецького на Лівобережній Україні.
1663 р. — Батуринські статті І.
Брюховецького.
І663—І665 рр. — Гетьманування П.
Тетері на Правобережній Україні.
1665 р. — Московські статті І.
Брюховецького.
1665—1676 рр. — Гетьманування П.
Дорошенка.
1667 р. — Андрусівське перемир'я
між Росією і Польщею. Поділ України на Лівобережну(у складі Росії) і
Правобережну (у складі Польщі).
1668—1672 рр. — Гетьманування Д.
Многогрішного.
1669, березень — Глухівські статті.
Обмеження автономії України.
1672—1687 рр. — Гетьманування І.
Самойловича на Лівобережній Україні.
1677—1681 рр. 1677, 1678 — Російсько-турецька
війна за Правобережну Україну. Чигиринські походи турків на Правобережну
Україну
1681 р. — Бахчисарайський
договір між Росією, Туреччиною і Кримським ханством.
1686 р. — «Вічний мир» між
Росією і Польщею.
1687—1709 рр. — Гетьманування І.
Мазепи. Коломацькі статті.
1708, жовтень — Перехід І. Мазепи на
бік Карла XII.
1708, 2 листопада — Зруйнування
російськими військами О. Меньшикова гетьманської, столиці — м. Батурина.
1708—1722 рр. — Гетьманство І.
Скоропадського.
1709 р. — Зруйнування російською
армією Чортомлицької Січі.
1709, 27 червня (8липня) — Полтавська битва
1709, 2 жовтня — Смерть гетьмана І.
Мазепи в Бендерах.
1710, квітень — Обрання гетьманом
України П. Орлика в Бендерах. Ухвалення Конституції («Пакти прав і вольностей
Війська Запорозького»)
1711 р. — Заснування
Олешківської Січі.
1722 −1727 рр. — Малоросійська колегія.
1722—1724 рр. — Павло Полуботок —
наказний гетьман Лівобережної України
1727—1734 рр. — Гетьманування Данила
Апостола.
1734—1750 рр. — «Правління
гетьманського уряду».
1743 р. — Заснування Нової Січі
на р. Підпільній.
1750—1764 рр. — Гетьманування К.
Розумовського.
1762—1775 рр. — Нова Січ.
1764 р. — Ліквідація Гетьманщини.
1764—1786 — Друга Малоросійська
колегія
1768 р. — Коліївщина —
гайдамацьке повстання на Правобережній Україні.
1775 р. — Ліквідація Росією
Запорозької Січі.
1775—1828 рр. — Задунайська Січ.
1781 р. — Ліквідація полкового
адміністративного поділу на Лівобережжі.
1783 р. — Приєднання Кримського
ханства до Росії. Царський указ про закріп
1788 р. — Утворення
Чорноморського козацького війська.
1828 р. — Повернення запорозьких
козаків з Туреччини Утворення Азовського війська.
Козацькі
ватажки
№
|
Ім'я
|
Титул
|
Головування
|
Герб
|
Примітки
|
1
|
Юрій Пац
|
воєвода київський
|
1486—1492
|
 |
організатор козацьких
загонів.
|
2
|
Богдан Глинський
|
намісник черкаський
|
1488 — 1495
|
 |
козацький ватажок,
руйнівник Очакова.
|
3
|
Дмитро Путятич
|
воєвода київський
|
1492 — 1505
|
 |
організатор козацьких
загонів.
|
4
|
Сенько Полозович
|
староста черкаський
|
1510 — 1524
|
організатор козацьких
загонів, козацький ватажок.
|
|
5
|
Предслав Лянцкоронський
|
староста хмельницький
|
1516—1528
|
 |
|
6
|
Остафій Дашкович
|
староста канівський і
черкаський
|
1514—1535
|
 |
організатор козацьких
загонів, козацький ватажок.
|
7
|
Дмитро Вишневецький
|
староста канівський і
черкаський
|
1550—1557
|
 |
організатор козацьких
загонів, засновник фортеці на Малій Хортиці — прототипа Запорозької Січі.
|
8
|
Біруля Мадський
|
ватажок
|
1568
|
||
9
|
Карпо Масло
|
ватажок
|
1568
|
||
10
|
Андруш
|
ватажок
|
1568
|
||
11
|
Лісун
|
ватажок
|
1568
|
||
12
|
Яцько Білоус
|
ватажок
|
1568
|
||
13
|
Андрій Лях
|
невідомий
|
1568
|
організатор нападу на
московське посольство до Криму.
|
|
14
|
Фока Покотило
|
кошовий отаман
|
1574
|
||
15
|
Самійло Кішка
|
кошовий отаман,
гетьман
|
1574,
1600—1602
|
 |
|
16
|
Демян Барабаш
|
кошовий отаман
|
1575
|
||
17
|
Богдан Ружинський
|
гетьман
|
1575—1576
|
 |
|
18
|
Павлюк
|
кошовий отаман
|
1576
|
||
19
|
Яків Шах
|
гетьман «низовий»
|
1576—1578
|
||
20
|
Іван Підкова
|
ватажок
|
1577—1578
|
||
21
|
Лук'ян Чорнинський
|
гетьман
|
1578, 1586
|
 |
|
22
|
Ян Оришовський
|
гетьман
|
1580, 1585
|
 |
|
23
|
Самійло Зборовський
|
гетьман
|
1581
|
 |
|
24
|
Богдан Макошинський
|
гетьман
|
1584, 1586
|
||
25
|
Михайло Ружинський
|
гетьман
|
1585
|
 |
|
26
|
Кирик Ружинський
|
гетьман
|
1585
|
 |
|
27
|
Захар Кулага
|
гетьман
|
1585, 1589
|
||
28
|
Потребацький
|
ватажок
|
1588
|
||
29
|
Войтих Чановицький
|
гетьман
|
1590
|
||
30
|
Дем’ян Скалозуб
|
гетьман
|
1586–1591
|
||
31
|
Криштоф Косинський
|
гетьман
|
1591—1593
|
 |
|
32
|
Григорій Лобода
|
гетьман
|
1594—1596
|
 |
|
33
|
Северин Наливайко
|
ватажок
|
1594—1596
|
||
34
|
Федір Полоус
|
кошовий отаман
|
1595, 1598
|
||
35
|
Матвій Шаула
|
гетьман
|
1596
|
||
36
|
Каспар Підвисоцький
|
кошовий отаман
|
1596
|
||
37
|
Криштоф Кремпський
|
гетьман
|
1596
|
 |
|
38
|
Криштоф Нечковський
|
гетьман
|
1596
|
 |
|
39
|
Гнат Василевич
|
гетьман
|
1596—1597
|
 |
|
40
|
Тихін Байбуза
|
гетьман
|
1597
|
 |
|
41
|
Флоріан Гедройт
|
ватажок
|
1598
|
||
42
|
Мітла
|
ватажок
|
1598
|
||
43
|
Семен Скалозуб
|
кошовий отаман
|
1599
|
||
44
|
Гаврило Крутневич
|
гетьман
|
1602-1603
|
||
45
|
Іван Куцкович
|
гетьман
|
1602—1603
|
||
46
|
Іван Косий
|
гетьман
|
1603
|
||
47
|
Григорій Ізапович
|
гетьман
|
1606
|
||
48
|
Зборовський
|
гетьман
|
1606
|
||
49
|
Олевченко
|
гетьман
|
1606
|
||
50
|
Каленик Андрієвич
|
гетьман
|
1609—1610,
1624—1625
|
 |
|
51
|
Григорій Тискиневич
|
гетьман
|
1610
|
||
52
|
Петро Сагайдачний
|
гетьман
|
1614—1622
|
 |
Керівник морських походів, учасник хотинської битви
|
53
|
Бурдило
|
кошовий отаман
|
1616
|
||
54
|
Дмитро Барабаш
|
гетьман
|
1617
|
||
55
|
Михайло Скиба
|
ватажок
|
1618
|
||
56
|
Яцько Неродич
|
гетьман
|
1619—1621
|
||
57
|
Петро Одинець
|
ватажок
|
1620
|
||
58
|
Оліфер Голуб
|
гетьман
|
1622—1623
|
||
59
|
Михайло Дорошенко
|
гетьман
|
1623—1628
|
 |
|
60
|
Грицько Чорний
|
гетьман
|
1624, 1628,
1629—1630
|
||
61
|
Матвій Пирський
|
гетьман
|
1625
|
||
62
|
Жмайло
|
гетьман
|
1625
|
||
63
|
Тарас Трясило
|
гетьман
|
1630
|
||
64
|
Тимофій Орендаренко
|
гетьман
|
1630—1631,
1632—1633
|
козацький ватажок, керівник
антиурядового повстання 1630 року.
|
|
65
|
Іван Петражацький-Кулага
|
гетьман
|
1631—1632
|
||
66
|
Семен Перев'язка
|
гетьман
|
1632
|
||
67
|
Арлам
|
кошовий отаман
|
1632
|
||
68
|
Андрій Діденко
|
гетьман
|
1632
|
||
69
|
Гиря Каневець
|
ватажок
|
1633
|
||
70
|
Іван Сулима
|
гетьман
|
1633—1635
|
 |
Взяв штурмом фортецю Кодак
|
71
|
Василь Томиленко
|
гетьман
|
1636—1637
|
||
72
|
Сава Кононович
|
гетьман
|
1637
|
||
73
|
Павло Павлюк
|
гетьман
|
1637
|
||
74
|
Ілляш Караїмович
|
гетьман
|
1638
|
||
75
|
Яків Острянин
|
гетьман
|
1638
|
 |
|
76
|
Дмитро Гуня
|
гетьман
|
1638
|
Козацькі
гетьмани
№
|
Ім'я
|
Титул
|
Головування
|
Герб
|
Примітки
|
1
|
Богдан Хмельницький
|
гетьман Війська
Запорозького
|
1648—1657
|
 |
організатор визвольного
повстання,
засновник Гетьманщини.
|
2
|
Іван Виговський
|
гетьман Війська
Запорозького
|
1657—1659
|
 |
голова Великого князівства
Руського.
|
3
|
Іван Безпалий
|
наказний гетьман Війська
Запорозького
|
1659
|
представник промосковської
партії.
|
|
4
|
Юрій Хмельницький
|
гетьман Війська
Запорозького
|
1659—1663
1677—1681
|
 |
укладач Переяславських
статей і Слободищенського трактату.
|
5
|
Яким Сомко
|
наказний гетьман Війська
Запорозького
|
1663
|
представник самостійницької
партії.
|
|
6
|
Павло Тетеря
|
гетьман Війська
Запорозького
|
1663—1665
|
 |
представник пропольської
партії.
|
6
|
Іван Брюховецький
|
гетьман Війська
Запорозького
|
1663—1665
|
 |
представник промосковської
партії, укладач Батуринських статей і Московських статей.
|
7
|
Данило Ярмоленко
|
наказний гетьман Війська
Запорозького
|
1665
|
представник промосковської
партії.
|
|
8
|
Степан Опара
|
гетьман Війська
Запорозького
|
1665
|
представник пропольської
партії.
|
|
9
|
Петро Дорошенко
|
гетьман Війська
Запорозького обох берегів Дніпра
|
1665—1676
|
 |
об'єднувач Гетьманщини, підданий Османської Порти.
|
10
|
Михайло Ханенко
|
гетьман Війська
Запорозького
|
1669—1674
|
 |
представник пропольської
партії.
|
11
|
Дем'ян Многогрішний
|
гетьман Війська
Запорозького
|
1669—1672
|
 |
укладач Глухівські статей.
|
12
|
Остафій Гоголь
|
гетьман Війська
Запорозького
|
1676—1677
|
 |
представник самостійницької
партії.
|
13
|
Степан Куницький
|
гетьман Правобережної
України
|
1683—1684
|
||
14
|
Іван Самойлович
|
гетьман Війська
Запорозького
|
1672—1687
|
 |
|
15
|
Самусь Самійло
|
наказний гетьман Війська
Запорозького
|
1692—1704
|
представник самостійницької
партії.
|
|
16
|
Василь Дунін-Борковський
|
наказний гетьман Лівобережної України
|
1687
|
генеральний обозний,
назначений гетьманом після Самойловича на час до виборів нового гетьмана.
|
|
17
|
Іван Мазепа
|
гетьман Війська
Запорозького обох сторін Дніпра
|
1687—1709
|
 |
представник самостійницької
партії, меценат, укладач козацько-шведського союзу.
|
18
|
Іван Скоропадський
|
гетьман Війська
Запорозького
|
1709—1722
|
 |
представник самостійницької
партії.
|
19
|
Пилип Орлик
|
гетьман Війська
Запорозького
|
1710—1742
|
 |
укладач Конституції,
|
20
|
Павло Полуботок
|
гетьман Війська
Запорозького
|
1722－1724
|
 |
представник самостійницької
партії.
|
21
|
Данило Апостол
|
гетьман Війська
Запорозького
|
1727—1734
|
 |
представник самостійницької
партії, реформатор.
|
22
|
Кирило Розумовський
|
гетьман Війська
Запорозького
|
1750—1763
|
 |
останній голова
Гетьманщини,реформатор, російський генерал-фельдмаршал.
|
Великі
битви за участю козаків.
Азо́вське
сиді́ння — оборона донськими і
запорізькими козаками Азова від турецьких військ в 1637—1642 роках.
Берестéцька б́итва — велика битва, що відбулась
біля містечка Берестечко (сучасна Волинська область, Україна) 1651 року між
військами польського короля Яна Казимира II і українськими козацько-селянськими
військами Богдана Хмельницького та його татарськими союзниками (хан Іслам-Гірей
III) і тривала протягом 28 червня — 10 липня.
Солоницький
бій 1596 р. — вирішальний бій в урочищі Солониця поблизу м. Лубен
під час повстання Наливайка 1594-1596 рр.
Битва під Батогом (22 — 23 травня (1 — 2 червня)
1652 року) — бій союзної армії Війська Запорозького і Кримського
Ханства під проводом Богдана Хмельницького проти війська Речі Посполитої під
командуванням Мартина Калиновського. Битва було однією з важливих подій в ході
Хмельниччини і завершилася перемогою союзників. Відбулася під горою Батіг біля сучасного села Четвертинівки Тростянецького
району на Вінниччині.
Битва під Жванцем, Жванецька облога — облога
українською армією на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким польських військ
під Жванцем (тепер село Кам'янець-Подільського району Хмельницької області) під
час національно-визвольної війни українського народу 1648-57 років.
Битва під Жовтими водами (29 квітня — 16 травня 1648)
— битва між військами Речі Посполитої з одного боку і українськими
козацько-селянськими військами Богдана Хмельницького та його татарськими
союзниками з другого під Жовтими водами в ході національно-визвольної війни
1648 — 1654 років.
Би́тва під Ко́рсунем (15-16 (25-26) травня 1648)
— битва між військами Речі Посполитої з одного боку і українськими
козацько-селянськими військами Богдана Хмельницького та його татарськими
союзниками з другого під Корсунем в ході національно-визвольної війни 1648 —
1654 років.
Битва під Пилявцями (11-13(21-23) вересня 1648)
— переможна битва української армії, очолюваної Богданом Хмельницьким, проти
польських військ під Пилявцями (тепер село Пилява Старосинявського району
Хмельницької області).
Бій між селянсько-козацьким військом і польсько-шляхетським
військом під селом Кумейками
(нині Черкаський район Черкаської області).
Збаразька облога 1649, Збаразька битва,
Битва під Збаражем — бої козацького війська під командуванням гетьмана Б.
Хмельницького і його союзників-татар на чолі з ханом Іслам-Ґіреєм III із оточеним під Збаражем польським військом 30 червня —
12 серпня (за старим стилем) 1649.
Зборівська битва — переможна битва української
армії, очолюваної Богданом Хмельницьким з польським військом під командуванням
короля Яна II Казимира під Зборовом (тепер
Тернопільська область) в серпні 1649 року.
Конотопська битва або Соснівська битва (27
червня — 29 червня / 7 липня — 9 липня 1659 року) — битва між
московським військом і військами Гетьмана Івана Виговського та Кримської Орди
біля міста Конотопа сучасної Сумської області.
Полтавська
битва 8 липня (27 червня) 1709 р.
— розгром московитами шведських військ Карла XII біля Полтави.
Солоницький бій 1596 р. — вирішальний бій в урочищі Солониця поблизу м. Лубен
під час повстання Наливайка 1594-1596 рр.
Хотинська
битва 1621 – козацько-польська перемога над
Туреччиною.
Чигиринські походи (1677—1678) — воєнні дії
Туреччини з метою загарбання Правобережної України, після зайняття Поділля в
1672 році. У центрі турецьких зусиль було здобуття гетьманської столиці
Чигирина (звідки й назва всієї кампанії).
Мирні та
політичні угоди, укладені козаками та їх лідерами
Андрусівське
перемир'я 1667 — угода між Росією і
Польщею за спиною України про припинення війни, підписана 30 січня 1667 року в
селі Андрусове під Смоленськом. Угода стала завершенням російсько-польської
війни 1654—1667 років.
За умовами договору:
припинялась
польсько-московська війна 1654—1667 років;
встановлювалося
перемир'я на 13,5 років;
під владою
Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з
Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;
в складі Речі
Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусія з
Вітебськом, Полоцьком і Двінськом;
Київ з
околицями на два роки передавався Московії, проте в умові був ряд застережень,
які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди;
Запорозька
Січ мала перебувати під спільною владою обох держав;
Річ Посполита
і Московія зобов'язувались у випадку татарських набігів на Україну разом
виступити проти кримського хана та Османської імперії, що викликало з її боку
ворожу реакцію, підсилену підтримкою Франції, Англії, Голландії та Австрії.
Умови перемир'я викликали велике незадоволення серед
українського суспільства, що переросло у повстання, яке очолив гетьман Іван
Брюховецький. Андрусівський договір, порушивши умови Переяславської Ради
(1654), закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві
частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений
так званим Вічним миром в 1686 році.
Батуринські статті — п'ять умов, що їх уклав 17
листопада 1663 року гетьман гетьман Лівобережної України Іваном
Брюховецьким з представниками російського уряду Башмаковим і Фроловим як
додаток до основних Переяславських статей 1659 року.
Батуринські статті підтверджували
Березневі статті 1654 року, але містили додаткові пункти, за якими гетьманська
адміністрація зобов'язувалась:
утримувати
коштом місцевого населення російське військо в Україні;
повертати до
Росії втікачів;
упорядкувати
козацький реєстр, визначений попередніми договорами;
заборонити
українським купцям продавати збіжжя на Правобережжі;
вивозити
горілку й тютюн в російські міста, аби не порушувати державної монополії тощо.
Після
тривалих дискусій уряд Брюховецького був змушений погодитися з умовами Москви.
У 1665 році
Батуринські статті були замінені Московськими статтями 1665 року.
Бахчисарайський мирний договір 1681 — угода про
перемир'я 13(23 січня) 1681 року у Бахчисараї між Туреччиною, Кримським
ханством і Московською державою, зумовлена перемогами російського війська та
українського козацтва над турецько-татарськими ордами, які нападали на Україну,
а також несприятливою для Туреччини міжнародною обстановкою.
Договір був укладений терміном на 20 років і завершив
війни 70-х років 17 століття між цими державами за володіння землями
Правобережної України.
За цим договором:
кордон між
Туреччиною і Московською державою встановлювався по Дніпру, султан і хан
зобов'язались не допомагати ворогам Росії;
Туреччина
приєднувала південну Київщину, Брацлавщину і Поділля, а Московська держава —
Лівобережну Україну, Запорожжя і Київ з містечками Васильків, Стайки, Трипілля,
Радомишль, Дідівщина. Росія погодилась на щорічне надання ханові «казни»;
напротязі
20-ти років територія між Дністром і Бугом залишалася нейтральною і
незаселеною, на якій обидві сторони не мали права будувати і відновляти
укріплення;
козаки
отримали право на рибну ловлю, добування солі та вільного плавання по Дніпру та
його притоках до Чорного моря;
татари
отримали право на кочування і полювання в степу по обидві сторони Дніпра.
Бахчисарайський мирний договір в черговий раз
перерозподілив українські землі між сусідніми державами і значно посилив
позиції московського уряду в Гетьманщині, що призвело до поступового наростання
національного та соціального гніту українського народу у Лівобережній Україні.
Також договір мав велике міжнародне значення і зумовив підписання «Вічного
миру» в 1686 році між Росією і Польщею.
Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана
Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська
Запорізького», «Переяслівські статті») — угода між російським царським урядом і
українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували
політичне, правове, фінансове і військове становище України після
Переяславської ради.
Згідно цих статей Україна зберігала свої
військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На
Гетьманщини без обмежень мало продовжувати діяти місцеве право, обумовлювалося
невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України.
Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Угода
розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала
Андрусівське перемир'я.
Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі
статті — військовим союзом між двома державами Україною та Росією чи договором,
який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави.
Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про
приєднання України до Росії чи їх возз'єднання.
Зміст статей
Збір податків
на користь царської скарбниці доручалося вести українським урядовцям.
Установлювалася
платня у розмірі:
військовому
писарю та підпискам — 1000 польських злотих;
військовим
суддям — 300 польських злотих;
судовим
писарям — 100 польських злотих;
польським
писарям та хорунжим — 50 польських злотих;
сотенним
хорунжим — 30 польських злотих;
гетьманському
бунчужному — 50 злотих.
козацькій
старшині, писарю, двом військовим суддям, усім полковникам і військовим та
полковим осавулам надавалися у володіння млини;
Установлювалася
платня генеральному обозному у розмірі 400 злотих і генеральному хорунжому — 50
злотих;
Заборонялися
дипломатичні відносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;
Підтверджувалося
право київського митрополита й усього духовенства на маєтності, якими вони
володіли;
Московський
уряд зобов'язувався вступити у війну з Польщею навесні 1654 року;
Передбачалося
утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;
Гетьманський
уряд просив установити платню:
полковим у
розмірі 100 єфимків талерів;
полковим
осавулам — 200 польських злотих;
військовим
осавулам — 300 польських злотих;
сотникам —
100 польських злотих;
кожному
козакові у розмірі 30 польських злотих. однак це
прохання було відкладене до перепису всіх прибутків, які мали надходити до
царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру, що мав охопити 60
тисяч козаків;
у випадку
татарських нападів на Україну передбачалося організовувати проти них спільні
походи як з боку України, так і Московської держави;
Гетьманський уряд просив установити утримання для
козацької залоги кількістю 400 осіб у фортеці Кодак та для запорожців, виконання
цього прохання також було відкладене до окремого рішення. Тут же містилася
вимога до гетьмана негайно почати укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч
козаків, і після завершення роботи треба було надіслати його до Москви.
Білоцеркі́вський ми́рний до́говір 1651 — договір між
польським урядом і гетьманом України Богданом Хмельницьким, укладений в Білій
Церкві 18 (28) вересня 1651 року після невдалої для селянсько-козацьких військ
Берестецької битви.
Умови договору були важкими для України. За Білоцерківським
договором Україна залишалася під владою шляхетської Польщі.
Польській шляхті поверталися маєтки у Київському,
Брацлавському і Чернігівському воєводствах;
територія, підвладна Богдану Хмельницькому,
обмежувалася лише Київським воєводством;
реєстрове козацьке військо скорочувалося з 40 до 20
тисяч чоловік;
Україна була позбавлялася права вступати в зносини з
іноземними державами і повинна була розірвати союз з Кримським ханством.
Богдан Хмельницький використав Білоцерківський договір
для перепочинку і підготовки нового воєнного виступу проти шляхетської Польщі.
Після початку воєнних дій Білоцерківський договір в травні 1652 був анульований
Б. Хмельницьким.
Бучацький
мирний договір — мирний договір
між Річчю Посполитою і Османською імперією, укладений 18(28) жовтня 1672 року в
місті Бучачі (Галичина). Договір підвів підсумок польсько-турецькій війні
1672—1676 років в ході якої козацьке військо Петра Дорошенка воювало проти
поляків у союзі з турками.
Війна розпочалась навесні 1672 року. Завдавши ряд поразок
польським військам під командуванням коронного гетьмана Яна Собеського влітку
1672 року, турецько-українська армія на чолі з султаном Мехмедом IV і гетьманом
Петром Дорошенком здобула фортецю Кам'янець-Подільський і розпочала наступ на
Галичину. На початку вересня почалася облога Львова турецько-українськими
військами. За цих умов польський уряд був змушений укласти Бучацький мирний
договір.
За умовами договору:
Подільське
воєводство відходило до Туреччини;
визнавалася
влада Петра Дорошенка на Брацлавщині і Південній Київщині. З цих земель
виводилися всі польські залоги.
Польща
зобов'язувалася сплатити Туреччині контрибуцію за зняття облоги Львова і
щорічно платити 22 тисяч злотих данини.
У квітні 1673 року польський сейм відмовився
затвердити Бучацький мирний договір, і польсько-турецька війна тривала до
укладення Журавненського договору 1676 року.
Віленське
перемир'я 1656 — перемир'я,
укладене 24 жовтня 1656 у м. Вільно (тепер Вільнюс, Литва) між Річчю
Посполитою і Московською державою.
Переговори у Вільно тривали протягом серпня-жовтня
1656. Українська делегація, на вимогу московської сторони, не була допущена до
участі у виробленні умов Віленського перемир'я, а висунуті гетьманом Богданом
Хмельницьким пропозиції були відкинуті. За угодою припинялися воєнні дії між
Польщею і Московією та обидві країни зобов'язувалися не розпочинати переговорів
про мир із Швецією. Обговорювалося питання про встановлення державних кордонів
і обрання Олексія Михайловича польським королем після смерті Яна II Казимира, які
не дали конкретних результатів. Після укладення Гадяцького договору 1658 та
встановлення союзницьких відносин між Україною і Польщею, ці держави
продовжували війну проти Московського царства.
Вільшанська угода 1617 — угода, укладена 28 жовтня 1617 року в урочищі Стара
Вільшанка поблизу Таращі між гетьманом Петром Сагайдачним і командуючим
польськими військами Станіславам Жолкевським.
Умови Вільшанської угоди
відбивали пошук компромісу між козацтвом і польським урядом. За угодою:
козацький реєстр встановлювався в розмірі 1 тисяча
чоловік, проте на прохання старшини, остаточну кількість реєстрових козаків мав
визначити польський сейм;
козакам надавалося право обирати гетьмана, якого
затверджував польський король;
за службу реєстровим козакам польський уряд зобов'язувався
виплачувати платню;
реєстровики мали право жити тільки на Запоріжжі;
козакам заборонялося здійснювати походи на Крим і
Туреччину;
з козацького війська виключались ті міщани, які вступили
в козаки за останні 5 років, і нереєстрові козаки повертались під владу старост
і шляхти.
Вільшанська угода викликала
велике незадоволення серед широких кіл нереєстрових козаків, і тому польському
уряду не вдалося втілити її у життя.
Вічний
мир (Мир Гжимултовського, Трактат
про вічний мир) — мирний договір між Річчю Посполитою і Московською державою,
підписаний 6 травня 1686 р. у Москві. В переговорах, які тривали сім
тижнів, з польської сторони брали участь посли Кшиштоф Гжимултовський і Мартіан
Огінський, з московської — канцлер і начальник Посольського приказу князь
Василій Голіцин. Текст договору складався з преамбули і 133 статей. Договір
було укладено на основі Андрусівського перемир'я (1667).
Річ Посполита визнавала за Московським царством
Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і
Стародубом та Смоленськ.
Річ Посполита отримувала 146 тис. крб. компенсації за
відмову від претензій на Київ
Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі.
Південна Київщина й Брацлавщина від містечка Страйок по
річці Тясмин, де лежали міста Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Чигирин та
інші, дуже спустошена турецько-татарськими і польсько-шляхетськими нападами,
мала стати "пусткою", нейтральною територією між Московією і Річчю
Посполитою. Польський уряд обіцяв надати православним свободу віросповідання, а
російський уряд обіцяв їх захищати.
Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 було
приєднано до Польщі).
Московське царство анулювало попередні договори з
Туреччиною та Кримським ханством і вступило до антитурецької Священної ліги, а
також зобов'язувалось організувати воєнний похід проти Кримського ханства
(Кримські походи 1687 і 1689).
Хоча умови Вічного миру набували
чинності відразу після підписання договору, польський сейм ратифікував його
тільки в 1710. Вічний мир остаточно затвердив насильницький поділ українських
земель між двома державами, що значно ускладнювало і послаблювало
національно-визвольний рух в Україні.
Га́дяцький до́говір — угода, укладена 16 вересня
1658 року під містом Гадяч за ініціативою гетьмана Івана Виговського між Річчю Посполитою і Гетьманщиною, що передбачала входження
останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського»
як третього рівноправного члена двосторонньої унії Польщі і Литви.
Глухівські статті 1669 — договір,
підписаний 16 березня 1669 у м. Глухові між гетьманом Лівобережної України
Дем'яном Многогрішним і московським урядом.
Наростання національно-визвольної боротьби в Україні,
політика гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка і позиція Д.
Многогрішного примусили московський уряд скасувати умови Московських статей
1665 р. і піти на поступки при укладанні Глухівських статей. Складалися з 27
пунктів. Договір декларував права України на основі Березневих статей 1654 р..
За Глухівськими статями московські воєводи залишились лише в п'ятьох містах —
Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині і Острі, де вони не мали права втручатись
у справи місцевої адміністрації. Козацький реєстр встановлювався в розмірі 30
тис. чоловік. Гетьман мав право утримувати 1 тис. чол. найманого війська.
Податки збирались винятково козацькою старшиною. Одночасно гетьману
заборонялось вступати в зносини з іноземними державами. Значно обмежувався
перехід селян у козацтво. Глухівські статті в цілому були спрямовані на
обмеження державних прав України московським урядом.
Журавненський
мирний договір — мирний договір
між Річчю Посполитою і Османською імперією, підписаний 17 (27 жовтня) 1676 року
в селі Журавному (тепер Жидачівського району Львівської області). Договір
завершив польсько-турецьку війну 1673 — 1676 років.
За умовами Журавненського мирного договору:
скасовувалася
щорічна данина в сумі 22 тисяч злотих, яку Польща сплачувала Туреччині на
підставі зобов'язань Бучацького мирного договору 1672 року;
Поділля
залишалось у складі Османської імперії;
значна
частина Правобережної України (за винятком колишніх Білоцерківського і
Паволоцького полків) визнавалася козацькою територією під управлінням гетьмана
Петра Дорошенка.
Польський сейм не ратифікував Журавненський мирний
договір, що призвело згодом до нової війни між Польщею і Туреччиною і укладення
Карловицького мирного договору у 1699 році.
Зборівський
договір (8 серпня 1649) — угода
укладена між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром з одного боку і Військом
Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого.
Зборівський договір підсумував першу фазу в історії
Хмельниччини і легалізував самоврядність українських козаків в межах Речі
Посполитої. Ця самоврядність втілилися у козацькому державному утворенні —
Війську Запорозькому, також відомому як Гетьманщина.
Повна назва Зборівського
договору: "Декларація Його королівської милості Запорозькому Війську на
дані пункти супліки". Він складається з 12 статей. Форма договору —
жалувана грамота короля своїм підданим.
За умовами цього договору:
Король визнавав самоврядність Війська Запорозького,
Гетьманщини, у межах Київських, Чернігівських і Брацлавських воєводств.
На землях Війська Запорозького влада належала гетьману,
резиденція якого розміщувалась в Чигирині. Уряди усіх рівнів на території
Гетьманщини мали право займати лише православні шляхтичі.
У контрольованій козаками Україні не мали права
перебувати війська коронні, євреї та єзуїти.
Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась
реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали
повернутися до панів.
Проголошувалась амністія всім учасникам Хмельниччини,
православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти
урядових сил.
Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх
правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання
про унію передавалось на розгляд сейму.
Коломацькі
статті — міждержавний договір,
укладений 25 липня 1687 на річці Коломак (тепер Харківська область) між
новообраним гетьманом України Іваном Мазепою й козацькою старшиною, з одного
боку, та московськими царями Іваном і Петром та царицею Софією, з другого.
Договір складався з 22 пунктів (статей). В основу Коломацьких статей було
покладено попередні українсько-московські договори затверджені козацькими
радами при обранні гетьманів Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича.
Коломацькі статті, в основному, повторювали з деякими змінами, текст
Глухівських статей 1669 та містили кілька нових пунктів. Статті декларативно
підтверджували козацькі права і привілеї, зберігали 30-тисячне реєстрове
козацьке військо та компанійські полки. Однак, деякі зміни попередніх
гетьманських статей і нові пункти Коломацьких статтей (18-22) значно обмежували
політичні права гетьмана та українського уряду. Гетьман не мав права без
царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина —скидати
гетьмана. Козацька старшина зобов'язувалась наглядати і доносити на гетьмана
царському уряду. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими
землями. Гетьманському уряду заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з
іноземними державами. Гетьман зобов'язувався направляти козацьке військо на
війну з Кримським ханством і Туреччиною; у гетьманській столиці — Батурині —
розміщувався полк московських стрільців. У статті 19 договору перед гетьманом і
старшиною ставилось питання про необхідність тісного державного об'єднання
України з Московською державою і ліквідацію національної окремішності
українського народу. Коломацькі статті стали наступним кроком на шляху дальшого
обмеження державних прав України
Коното́пські статті́ (17 червня 1672) —
договір між Військом Запорозьким і Московським царством, підписаний у Козачій
Діброві поблизу Конотопа (тепер Сумська область, Україна). Договір визначав юридично-правовий статус козацької
Гетьманщини у складі Московської держави.
Після обрання на загальній
козацькій раді гетьманом Лівобережної України Івана Самойловича, 17 червня 1672
між гетьманським урядом і царською адміністрацією було укладено Конотопські статті.
Вони проголошували основні принципи міждержавних відносин між Гетьманщиною та
Московським царством. При підписанні статей було присутнє московське посольство
на чолі з Григорієм Ромодановським, архієпископ Чернігівський і
Новгород-Сіверський Лазар Баранович, генеральна і полкова сташина Війська
Запорозького, 4 тисячі козацького війська і делегація ніжинських міщан.
Конотопські статті були укладені
на основі Глухівських статей 1669 року. До нового договору додавалося 10
статей, які обмежували автономію Війська Запорозького.
Статті урізали політичні права
гетьманського уряду, особливо в галузі зовнішньої політики. Новообраному
гетьману заборонялось без царського указу й старшинської ради висилати
посольства до іноземних держав і, особливо, підтримувати відносини з
правобережним гетьманом Петром Дорошенком. Козацькі посли не мали права брати
участь у переговорах з представниками польського уряду у Москві в справах, які
стосувалися Війська Запорізького. Лівобережним полкам заборонялося надавати
військову допомогу Петру Дорошенку в його боротьбі проти Речі Посполитої.
За Конотопськими статтями
гетьманська виконавча вертикаль була ослаблена. Козацька старшина отримала
вигоду. Гетьман не мав права позбавити старшину урядів і посад або покарати без
згоди старшинської ради чи вироку військового суду.
Скасувавши компанійські полки як
реальну військову силу, на яку міг опертися гетьман, Конотопські статті
створили передумови для посилення впливів московського уряду на Гетьманщині.
Конститу́ція
Пили́па О́рлика — скорочена назва
пам'ятки політико-філософської та правової думки, створеної 1710 року. Повна
назва документа — «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська
Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним
гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також
названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами
схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом
урочистою присягою». Сучасна поширена назва походить від скороченої латинської
назви — Pacta et Constitutiones legum libertatumque exercitus zaporoviensis.
За оцінкою сучасних українських істориків, це перша
європейська конституція в сучасному розумінні
Конституцію було прийнято 5(16)
квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі
річки Дністер (турецька назва — Бендери, нині це територія Молдови). Тому її
інколи називають ще Бендерською конституцією.
Текст конституції відомий у двох
варіантах: староукраїнською та латинською мовами. Документ складається з
преамбули та 16 статей.
У тексті документа її автори
називають Українську державу Україною, Малою Руссю, Військом Запорізьким.
Законодавча влада надається
Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні
старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків
з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники
від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно,
тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на
Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку
держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана,
питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.
Найвищу виконавчу владу мали
гетьман разом із Радою генеральної старшини (стаття 6). У період між сесійними
зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його
владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих
положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями,
проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому
також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг
застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб
гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками,
проте лише на час його перебування на посаді.
Ко́рсуньський до́говір — договір, укладений між Україною
і Швецією 25 жовтня 1657 року на Генеральній Військовій Раді в Корсуні.
Від української сторони у
виробленні умов договору брали участь Іван Ковалевський, Іван Богун та Юрій
Немирич, а з шведської — Густав Лілієнкрона.
Договір передбачав створення українсько-шведського
політичного союзу, який би гарантував державну незалежність і територіальну
цілісність української держави.
За умовами договору шведський король Карл Х Густав
зобов'язувався домагатися визнання Польщею незалежності України.
Західноукраїнські землі та Берестецьке і Полоцьке
воєводства, які перебували під владою Речі Посполитої, мали увійти до складу
Гетьманщини.
Початок воєнних дій між Швецією і Данією, складна
внутрішньо-політична ситуація в Україні не дозволили реалізувати умови Корсунського
договору та зумовили підписання у 1658 році гетьманом Іваном Виговським
Гадяцького договору.
Куру́ківський до́говір 1625 року — угода, укладена
коронним гетьманом Станіславом Конєцпольським і козацькою делегацією на чолі з
кошовим отаманом Війська Запорозького Михайлом Дорошенком 27 жовтня (5
листопада) 1625 року в урочищі Ведвежі Лози біля Курукового озера (неподалік
сучасного міста Кременчука) під час повстання Марка Жмайла.
Згідно з угодою:
козацький реєстр збільшувався з 3 до 6 тисяч і мав бути
складений протягом шести місяців. Вони мали збиратися для допомоги кварцяному
війську в разі потреби:
підвищувалася річна платня реєстровцям за службу до 60
тисяч злотих (крім додаткової плати старшині);
оголошувалася амністія учасникам повстання, за реєстровцями
зберігалося право обирати старшого (гетьмана), але його мав затверджувати
король чи коронний гетьман Польщі.
Козацькі привілеї були чинними
лише на державних (коронних) землях (так званих королівщизнах) і не діяли в
маєтках та церковних землях, з яких вони мали виселитися протягом 12 тижнів.
Козакам заборонялося вступати в зносини з іноземними державами, робити походи у
татарські і турецькі володіння. Гетьман Михайло Дорошенко склав присягу на
вірність польській державі й провів демобілізацію козаків.
Московські
статті 1665 року — міждержавний договір, підписаний у Москві 11(21)
жовнтя 1665 року, за іншими даними, 12(22) жовнтя між гетьманом Іваном
Брюховецьким, котрий у вересні прибув з великим почтом до Москви, і московським
урядом. Московські статті значно обмежували політичні права України, посилювали
її військово-адміністративну і фінансову залежність від московського уряду. За
Московськими статтями українські міста і землі переходили під безпосередню
владу московського царя. Гетьманському уряду заборонялось вступати в
дипломатичні зносини з іноземними державами. Обмежувалось право вільного
обрання гетьмана, вибори якого мали проходити лише з дозволу царя і в
присутності московських послів, новообраний гетьман мав приїздити до Москви на
затвердження. Кількість московських військ в Україні збільшувалась до 12 тис.,
причому український уряд зобов'язувався постачати їм безкоштовно харчі.
Військові гарнізони розміщувалися тепер крім головних полкових міст і в
Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть на Запоріжжі (у
фортеці Кодак). Збирання податків з українського населення (за винятком
козаків) покладалося на московських воєвод і всі збори мали йти у царську
казну. Українська Церква переходила у підпорядкування Московському Патріарху. Фактично
лише козацький стан зберігав свої автономні права. Московські статті забороняли
використання в Гетьманщині фальшивих грошей, якими насильно розплачувались на
українських землях московські військові та повідомляли про повернення
королівських грамот на магдебурзьке право українським містам (забрані за
наказом царя), зокрема Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу,
Гадячу, Стародубу, Остру та іншим містам. В обмін на ці поступки Брюховецький
отримав титул боярина і земельні володіння неподалік кордону з Московією.
Московські статті викликали величезне обурення серед усіх верств українського
суспільства і стали головною причиною антимосковського повстання у Гетьманщині,
а згодом і загибелі самого гетьмана І. Брюховецького.
Ордина́ція 1638 (від лат. ordinatus —
упорядкований, "Ординація Війська Запорізького реєстрового, що перебуває
на службі Речі Посполитої") — постанова сейму Королівства Польщі, видана у лютому
(березні) 1638 року після придушення козацько-селянського повстання під керівництвом
Павлюка та Скидана.
Згідно з ординацією було скасовано виборність
козацької старшини і ліквідовано козацький суд. Козацький реєстр зменшувався до
6 тисяч чоловік — 6 полків по тисячі козаків у кожному. До реєстру вносили
тількі тих козаків, які не брали участі у повстанні. Лише сотники та отамани
могли бути обрані з козаків, які мали заслуги перед Річчю Посполитою. Усі
виключені з реєстру повинні були стати кріпаками. Замість гетьмана призначали
старшого комісара козацького війська, який підлягав безпосередньо коронному
гетьманові Польщі. Йому віддавалась уся військова і судова влада в реєстрі і
доручалося рішуче придушувати будь-яке "своєвільство козацьке".
Резиденцією комісара було місто Трахтемирів (див. Трахтемирівський монастир).
Посади полковників і осавулів також заміщали винятково з шляхтичів. Козакам
дозволялося жити лише в королівських маєтностях Черкаського, Корсунського та
Канівського староств. Міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося
вступати у козаки і навіть віддавати своїх дочок заміж за козаків.
Решта пунктів ординації спрямовувалася проти
Запорозької Січі. Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на
Січі, щоб допомагати запорожцям відбивати татарські напади і перешкоджати їхнім
походам у Крим і Туреччину. На Запоріжжя козак міг потрапити лише при наявності
паспорта, затвердженого комісаром. Ординацією передбачалося відбудувати Кодак і
розмістити в ньому сильний гарнізон з 600 піхотинців і 100 найманих драгунів.
ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УГÓДА 1630 – угода між польським гетьманом
С.Конецпольським і руською (українською) козацькою старшиною, укладена 29.V (8.VI) під Переяславом. Угоді
передувало селянсько-козацьке повстання під керівництвом Т.Федоровича.
Переяслáвська рáда 1654 р. — загальна
військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у м. Переяславі (нині
Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом
Запорозьким та Московською державою.
Переяславські статті (17 жовтня 1659)
В Переяславі під тиском
московитів, війська котрих, скориставшись громадянською війною в Україні,
окупували Лівобережжя, гетьманом Юрій Хмельницький підписав принизливі
Переяславські статті. Згідно з ними, московські воєводи розквартировувались в
Переяславі, Ніжині, Брацлаві та Умані, їхні війська мусили утримуватись
місцевим населенням, кандидатура гетьмана узгоджувалась з московським царем,
заборонялись будь-які дипломатичні зносини гетьмана з іншими державами,
Київська митрополія підпорядковувалась московському патріарху і Московії
видавалась вся родина попередника Юрія гетьмана Виговського, котрому московити
не могли пробачити ніщивної поразки під Конотопом в липні 1659 року.
Прутський мир — мирна угода підписана 12
липня 1711 року на березі Пруту неподалік Ясс між московською армією на
чолі з Петром Першим, що була оточена, та силами союзної коаліції, до якої
входили входили турецький султан, кримський хан Девлет-Гірей II, король Швеції Карл XII, гетьман Пилип Орлик та
кошовий Кость Гордієнко.
Решетилівські статті 1709, 14 пунктів петиції,
що її подав гетьман І. Скоропадський цареві Петрові І у м. Решетилівці 17. 7. 1709. Вони торкалися докладнішого визначення «прав
і вольностей» України-Гетьманщини, які, були «ген.» стверджені царем у
маніфесті 1. 11. 1708, а також низки практичних питань, пов'язаних з тодішніми
подіями та обставинами. Відповідь на Р. с. Петро І дав в указі з 31. 7. 1709 у
Києві, повторюючи попередні запевнення про збереження автономного устрою
Гетьманщини, з додатком, що «статьи ... обстоятельные против прежнего дадутся
впредь». Це питання український уряд порушував знову в 1710, але й тоді, й
пізніше (за Скоропадського) воно не було розв'язане, бо Петро І, маючи плани
дальшого обмеження автономії Гетьманщини, не хотів зв'язувати собі руки
конкретними зобов'язаннями та обіцянками.
"РІШИТЕЛЬНІ
ПУНКТИ" 1728
царський указ, виданий у 1728 гетьманові України
Данилові Апостолу, яким визначалося правове становище України в межах
Російської імперії. Був відповіддю на козацьку петицію з проханням відновити
укладання україно-московських договорів при обранні нових гетьманів та на
подані Д.Апостолом "гетьманські статті", спрямовані на захист
державної автономії України. 28 "Р.п." указу повністю розвіяли
сподівання старшини. Гетьман міг обиратися тільки за згоди царя, в окре-мих
випадках не мав права вести дипломатичні зносини з чужоземними державами, під
час війни підлягав російському фельдмаршалові, а не цареві, як то було раніше.
Наймане козацьке військо (крім реєстрового) обмежувалося трьома полками.
Гетьманська резиденція надалі залишалася у Глухові. Кандидатів на генеральну
старшину і полковників затверджував цар, на нижчу старшину — гетьман. Вищою
судовою апеляційною інстанцією мав слугувати Генеральний суд, який складався з
трьох українців і трьох росіян під президентством гетьмана. Дозволявся вільний
приїзд чужоземних купців, однак індукта (мито за імпортні товари) віддавалася
російському скарбові. Скасовувалася заборона росіянам купувати землі в Україні,
але вони не мали права селити на цих землях російських кріпаків. Росіяни, що
володіли маєтками в Україні, повинні були підлягати українській владі.
Заборонялося відбирати землі від козаків.
Раставицька угода — угода, підписана між
українською козацькою делегацією на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним, з
одного боку, і коронним гетьманом Станіславом Жолкевським, з іншого, про
підпорядкування реєстрових козаків польсько-шляхетському урядові.
Угода укладена в жовтні 1619 року на річці Раставиці
поблизу містечка Паволочі (нині село Попільнянського району Житомирської
області).
В основу Раставицької угоди було покладено умови
Вільшанської угоди 1617 року. За Раставицькою угодою:
козацьке
військо, яке нараховувало 20 тисяч чоловік, зменшувалося до 3 тисяч;
усі козаки,
які вступили до війська протягом останніх 5 років, виключалися з реєстрового війська
і мусили повернутися під владу панів і державців;
реєстрові
козаки повинні були виселитися з маєтків шляхти та духовенства, інакше вони
перетворювалися на кріпаків. Їм дозволялося жити тільки в королівських
(державних) маєтностях;
реєстровці
мали утримувати залогу на Запорожжі. Їм встановлювали платню 40 тисяч золотих;
козацька
старшина зобов'язалася знищити човни, покарати козаків, які брали участь в
останніх морських походах на Крим і Туреччину, і погодитися на кандидатуру
гетьмана, якого призначить польський король.
Укладення Раставицької угоди викликало обурення у
козацьких мас. Виключені з реєстру нереєстрові козаки не визнали угоди. Вони
невдовзі під керівництвом Яцька Бородавки оволоділи Запорозькою Січчю. Але
дальшому розширенню визвольної боротьби перешкодила підготовка султанською
Туреччиною і Кримським ханством нападу на Україну та Польщу. У зв'язку з цим
козаки змушені були погодитися на пропозицію польсько-шляхетського уряду
укласти з ним тимчасову угоду для організації відсічі турецько-татарській
агресії.
Слободищенський
(або Чуднівський) трактат —
договір, укладений гетьманом Юрієм Хмельницьким з Польщею в Слободищі, коло м.
Чуднова 17 (27). 10. 1660.
С. т. касував невигідні для України, подиктовані
Москвою Переяславські статті 1659, розривав союз з моск. царем і відновлював
держ. зв'язок України з Річчю Посполитою. Хоч український уряд наполягав на
повному відновленні Гадяцького договору 1658, поль. сторона, репрезентована
гетьманом С. Потоцьким і Ю. Любомирським, не погодилася на реституцію В. кн.
Руського, залишаючи в силі ін. пункти Гадяцького договору. На підставі С. т.
Україна діставала лише автономію з гетьманом на чолі, була зобов'язана воювати
разом з поль. військом проти Москви й не нападати на Крим. володіння. Наслідком
С. т. була капітуляція моск. війська й довголітній крим. полон його
головнокомандувача, боярина В. Шереметєва. Коз. рада в Корсуні апробувала С.
т., але лівобережні полки, на чолі з Я. Сомком і В. Золотаренком, під загрозою
моск. помсти, залишилися на боці Москви. Цим був започаткований поділ
Коз.-Гетьманської держави на Правобережну й Лівобережну частини.
Слободищенський трактат, став початком розколу України
за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську
владу. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини
одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви,
дедалі більше відокремлюється та відмежовується від Правобережжя. На
Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір
та посилення старшинської опозиції. За цих обставин гетьманське крісло
захиталось під Ю. Хмельницьким. Претендентів на булаву вистачало в українських
землях. На Лівобережжі основна боротьба розгорнулася між Я. Сомком, І.
Брюховецьким та В. Золотаренком. На «Чорній раді» у Ніжині (червень 1663 р.)
гетьманом було обрано І. Брюховецького.
Хоти́нський ми́рний
до́говір 1621 — укладений між Польщею і Туреччиною (без участи козаків) після завершення
Хотинської битви 1621.
Цим договором покладено кінець
польсько-турецькій війні 1620—1621 рр. (в якій брали участь й українські
козаки) та встановлено кордон між Польщею і Туреччиною на Дністрі.
Туреччина і Крим, ханство
зобов'язалися не нападати в Україну й Польщу, а Польща віддавала Туреччині чи її
васалові Молдавії Хотин і зобов'язалася припинити походи запоріжських козаків
на Крим і Туреччину.
Українське козацтво було
покривджене цим договором і в дальшій своїй акції готувало повстання проти
Польщі.
Основні
терміни та поняття
Булава́ (прасл. — ґуля, грудка)
а) символ влади гетьмана України;
б) символ влади полковника;
в) символ влади кошового отамана
Запорозької Січі.
Бунчук — держак із золотою кулею, під якою підвішено кінське
волосся, — символ гетьманської влади.
Бунчуковий
товариш — член почесного відділу
при гетьмані в Україні XVII — XVIII ст.
Вели́ке князі́вство Ру́ське (ВКР) — назва козацької України
(у складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств), під якою вона
відповідно до умов Гадяцького договору, укладеного на козацькій раді 16 вересня
1658 р., мала увійти як суб'єкт федерації до складу Речі Посполитої.
Військовий товмач (кошовий товмач) – у Запорізькій Січі 16-18 ст. службова особа, яка
виконувала обов’язки військового перекладача.
Військовий осавул – виборна службова особа, яка
обіймала одну з найважливіших військово-адміністративних посад у Запорізькій
Січі 16-18 ст.
У мирний час стежив за дотриманням порядку на Січі, у
воєнний час – у таборі.
Відав заготівлею провіанту на випадок війни;
розподілом за наказом кошового отамана грошової і натуральної платні, захистом
інтересів запорожців у прикордонній зоні; охороною подорожуючих територією
Запоріжжя.
Очолював козацьку розвідку і стежив за ходом битв,
вводячи по мірі потреби у бій резерви.
У судових справах виконував роль слідчого – проводив
дізнання з приводу суперечок між січовиками, злочинів серед сімейних козаків,
розглядав скарги на місці, стежив за виконанням судових вироків, переслідував
злочинців збройно.
Знаком влади військового осавула була дерев’яна палиця
з потовщеннями на кінцях, скріплена срібними кільцями.
Військо́вий
писар (кошовий писар) — виборна
службова особа, що відала всією канцелярією Запорізької Січі у 16-18 століття.
Розсилав накази по куренях, вів рахунки прибутків і
витрат, здійснював дипломатичне листування.
Знаком посади військового писаря була довга
чорнильниця — каламар («калям» — від схід. тростина), яку він під час
військових рад зберігав за поясом, а також гусине перо, застромлене за праве
вухо.
Військовий пушкар (кошовий пушкар) – військова
службова особа, яка відала всією артилерією та артилерійськими боєприпасами у
Запорізькій Січі в 16-18 ст.
Виконував одночасно функції
наглядача січової в’язниці.
Військовий суддя (кошовий суддя) – службова особа, яка відала судовими справами у
Запорізькій Січі в 16-18 ст.
Зовнішнім знаком влади військового судді була велика
срібна печатка, яку він мусив мати при собі під час військових зібрань і
скріплювати нею підпис кошового отамана на документах, ухвалених військовою
радою.
Військовий шафар (шафарі, шапар) (від польського szafarz - економ, ключник) - у Запорізькій Січі (16-18 ст.)
службова особа, яка збирала податок (перевізне) з купців на користь військової
скарбниці на переправах через Дніпро, Південний Буг і Самару.
Ві́йсько Запоро́зьке — у XVI столітті офіційна назва козацького війська з центром у
Запоріжжі, а від середини XVII століття — української
козацької держави на чолі з гетьманом.
Гайдáмаки — (від тур. haydamak - розбійник) — народні
повстанці на Правобережній Україні, що залишалася до кінця 18 століття під
владою Речі Посполитої.
Генеральна
військова канцелярія — найвища
адміністративна установа Гетьманщини в 17-18 століть.
Генера́льна
військо́ва ра́да — орган
центрального державного управління на гетьманській Україні протягом 1648—1750
років.
Генеральна
скарбова канцелярія — найвища
фінансова установа гетьманського уряду у 1723-81 роках в Україні
Генера́льна
старши́на — Вища державна адміністрація в Гетьманщині в 17-18 століттях. Генеральна
старшина становила найближче оточення гетьмана.
Генера́льний
бунчу́жний – Виборна службова особа, що обіймала одну з найвищих
урядових посад у Гетьманщині 17-18 століттях, член генеральної старшини. До
обов'язків генерального бунчужного належало берегти і захищати у воєнні часи
бунчук — символ гетьманської влади. Під час воєнних дій керував відділами
козацького війська. Генеральний бунчужний виконував важливі доручення гетьмана,
що стосувалися судових справ, дипломатичної служби;
Генеральний
військовий суд (Генеральний суд)
— найвища судова установа Гетьманщини в 17-18 століттях.
Генеральний
хоружний – Член генеральної старшини, вища посадова особа
гетьманської адміністрації в Україні у 17-18 століттях. Офіційним обов'язком
генерального хорунжого була охорона головної хоругви козацького війська.
Генеральний хоружний відав здебільшого військовими справами і в певній мірі був
ад'ютантом гетьмана: виконував важливі військові та дипломатичні доручення
гетьмана, призначався наказним гетьманом.
Гетьман (від нім. Hauptmann, польськ. Hetman — начальник) —
традиційна назва керівників українського козацього війська та, — згодом, —
козацької держави.
Джу́ра
(чура) — в Україні в 16—18
століттях — зброєносець у козацької старшини. Зазвичай джурами були молоді
хлопці. Разом з козаками джури ходили в походи, брали участь у боях. Первісно
джура іранське слово, що означає товариш, в українську потрапило як запозичення
з татарської.
Довбиш —
«козацький барабанщик» (за часів Запорізької Січі). Воно походить від довбити —
«бити в барабан».
Клейно́ди (німецькою — дрібний, малий) — відзнака, атрибути і
символи військової та цивільної влади й окремих військових і цивільних урядів в
Україні у 15—18 століттях.
Окремі клейноди:
булава — відзнака гетьманської влади та кошового отамана на
Січі.
бунчук — відзнака гетьмана і кошового, що знаходилася у
бунчужного.
корогва — військова відзнака, що знаходилася у хорунжого.
печатка — військова, січова, полкова або сотенна —
зберігалася у генерального чи полкового судді, а сотенна — у
сотника.
литаври — військові клейноди, що знаходилися у довбиша.
гармати — загальновійськові клейноди, що були у віданні
генерального чи полкового обозного, а на Січі — у пушкаря.
сурми — військовий, полковий та січовий клейноди під
віданням сурмача.
пернач або
шестопер — відзнака полковника полку
і паланки.
значок — заступав у будні корогву військову та полкову,
відзнака сотні куреня.
тростина, або
комишина, іноді ліска — первісне
відзнака козацьких гетьманів, січових отаманів, а пізніше — відзнака
генерального чи полкового судді.
Козак
Мамай — один із найпопулярніших в
Україні образів козака-лицаря, якого називають космогонічним уособленням
українського народу загалом.
Колії́вщина — велике національно-визвольне повстання проти
польського та єврейського гніту в Правобережній Україні 1768 року. Очолив це
повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим
сподвижником став Іван Ґонта. Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького
руху.
Компанійські
полки — вільнонаймані
(«охотницькі») кінні полки у Гетьманщині, створені в 60-70-х роках 17 століття
гетьманським урядом. Виконували військово-політичні функції, несли сторожову та
розвідувальну службу, а також брали участь у військових діях.
Коро́гва,
хоругва (очевидно, від
праслов'янського korggy — прапор) – Військовий
прапор, військовий клейнод в Україні 15-18 століття , символ влади гетьмана
України, кошового отамана Запорозької Січі, полковника, сотника.
Має вигляд полотнища (переважно прямокутного) з
держаком-корогвищем, інколи з навершям у вигляді хреста або кулі. На полотнищах
різноманітного забарвлення зображувалися Ісус Христос, святі, геральдичні
символи.
Корогва Запорозької Січі найчастіше мала червоний
колір, білий хрест посередині та сонце, місяць, зірки в кутах.
Кошови́й отама́н (кошовий) — виборна службова особа в
Запорозькій Січі (16-18 ст.), яка зосереджувала у своїх руках найвищу
військову, адміністративну і судову владу, очолював Кіш Запорізької Січі.
Курінни́й
отама́н – в Україні виборна
особа, що очолювала курінь.
1) У Запорозькій Січі (16-18 ст.) обирався на курінних сходках терміном на
1 рік. Курінний отаман відав господарством, коштами куреня та здійснював
управління його справами, зокрема, забезпечував свій курінь боєприпасами,
харчами, включав новоприбулих до козацьких списків (компутів) тощо.
2) У Гетьманщині в 17-18 ст.- курінний отаман очолював найвищу
адміністративно-територіальну ланку - курінь (полк-сотня-курінь). Керував
військовими, організаційними і адміністративними справами. Підпорядковувався
сотенному правлінню. Фактично призначався сотенною і полковою адміністрацією.
Призначення курінних отаманів оформлялося гетьманським універсалом
Ку́рінь:
У 16-18 ст.
військово-адміністративна одиниця Запорізької Січі, що складалася з кілька сот
козаків. Кожний, прийнятий до козаків,
входив до певного куреня. Запорізька Січ ділилася на 38 куренів. Кожний курінь
мав своє господарство і назву, найчастіше за назвою місцевості, з якої походили
козаки цього куреня — Полтавський, Уманський, Канівський, Корсунський,
Батуринський та інші, а на чолі його стояв курінний отаман. Отамана обирала
курінна козацька рада. Він мав широкі військово-адміністративні компетенції та
вирішував деякі судові справи.
В адміністративно-територіальній системі Гетьманської
держави з часів національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького
1648-57 до остаточної ліквідації її політичної автономії курінь — складова
частина сотні. Кожний курінь складався з 10-40 козаків.
Велика довгаста будівля, в якій жили козаки на
Запорізькій Січі
Лист запорожців турецькому султанові є найбільш відомою
письмовою пам'яткою історії Запорозької Січі.
Лист є відповіддю Запорозьких козаків на вимогу
турецького султана Мехмеда IV. Написаний у 1676 році. Був перекладений різними
європейськими мовами. Німецький варіант листа активно поширювався австрійським
командуванням серед власних військ під час битви за Відень у 1683 році.
Запорозькі козаки
турецькому султану!
Ти — шайтан турецький,
проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар. Який ти в чорта
лицар, якщо голою сракою їжака не вб`єш? Не будеш ти годен синів християнських
під собою мати! Твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з
тобою! Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник,
александрійський козолуп. Великого і Малого Єгипту свинар, татарський сагайдак,
кам`янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і
підсвіту блазень, а нашого бога дурень, свиняча морда, кобиляча срака,
різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки
відказали, плюгавче!.. Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі,
год у книзі, а день такий у нас, як у вас, поцілуй за те у сраку нас!..
Підписали: Кошовий отаман
Іван Сірко зо всім кошом запорізьким
Лита́ври (іт. timpani, пол. kotły, нім. Pauke)- - ударний музичний інструмент з визначеною
частотою звуку. Литаври - інструмент азійського походження, в Європі відомі з
15 століття.
Литаври являють собою систему з двох або декількох
мідних котлів, відкрита сторона яких затягнута шкірою.
Літопис Самовидця — козацький літопис староукраїнською мовою, одне з
фундаментальних джерел з історії Східної Європи 17 століття, зокрема періоду
Хмельниччини і Руїни в Україні. Написана очевидцем подій, вихідцем з старшини
Війська Запорозького.
Малоросі́йська коле́гія — центральна установа Російської
імперії, утворена в 1722 р. замість Малоросійського приказу для контролю за
діяльністю українського гетьмана і генеральної старшини.
Обо́зний — виборна службова особа, яка займала одну з найвищих
державних і військових посад у Гетьманщині в 17-18 ст.
Поділялися на генеральних і полкових О.
Генеральний Обозний, який належав до генеральної
старшини, вважався першою особою після гетьмана. Керував військовою артилерією,
відав постачанням гетьманського війська, виконував дипломатичні доручення
гетьмана, займався розслідуванням особливо важливих справ. Генеральний О.
засідав у Генеральній Військовій Канцелярії та Генеральному Військовому Суді.
Полковий Обозний керував полковою артилерією і
вважався заступником полковника в українському козацькому війську. Під час
воєнних дій, як найвищий за рангом член генеральної старшини, О. найчастіше
призначався наказним гетьманом.
Пала́нка — адміністративно-територіальна одиниця (округ) у
Запорізькій Січі. В буквальному перекладі з турецької мови означає невелику
фортецю, у переносному розумінні слова у запорожців ним позначалося центральне
управління певної частини території.
Пернач - У козацькій Україні
XVI—XVIII століття пернач був також ознакою влади курінних отаманів і
полковників. Пірнач належав до клейнодів — відзнаки та атрибути влади
української козацької старшини.
Козацькі
полки — військові і
адміністративно-територіальні одиниці в Україні у 17 — 18 століттях.
Межигірський
Спасо-Преображенський монастир —
православний монастир, що був розташований за 10 км на північ від міста
Вишгорода у селі Нові Петрівці, Київська область. Заснований у 10 ст.,
зруйнований у 1935 р.
Пересо́пницьке єва́нгеліє — визначна рукописна пам'ятка
староукраїнської мови та мистецтва XVI ст. Один із перших українських перекладів канонічного
тексту четвероєвангелія.
Полкова
канцелярія — установа полкової
адміністрації в Україні в другій половині 17-18 століть.
Полкова
рада — орган полкового
самоврядування у Гетьманщині в другій пол. 17-18 століттях.
Полко́вник — військове звання під час національно-визвольної
війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-57 років та
після відновлення української національної держави — Гетьманщини, особи, що
очолювала військову і адміністративно-територіальну одиницю — полк.
Правління гетьманського уряду - орган, створений російським урядом у 1734 для
управління Гетьманщиною.
Руїна — період історії України кінця 17 ст., що відзначився
розпадом української державності і загальним занепадом.
Со́тник —
військова особа, яка очолює сотню.
Трахтемирівський
монастир, Зарубський монастир,
положений біля містечка Трахтемирова і с. Зарубинців (тепер с.
Переяслав-Хмельницького району Київ. обл., затоплене Каневським водосховищем).
Час заснування невідомий; привілеєм поль. короля
С.Баторія 1578 Трахтемирівський монастир став шпиталем-притулком для поранених
і старих реєстрових козаків. Зруйнований польськими відділами у 1660-их pp. під
час поль.-коз. війни. Запоріжжя вважало Трахтемирівський монастир своїм
шпиталем «для старинных, зубожилых і ранами скалеченых козаков».
Характерник (химородник) - назва віщуна, чаклуна на Запорозькій
Січі. Займався не лише яснобаченням, але й лікуванням поранених козаків, їх
психотерапією та психофізичною підготовкою.
Хмельниччина — традиційна історична назва повстання та історичного
періоду 1648—1657 років під проводом Богдана Хмельницького, під час яких Річ
Посполита втратила контроль над центральною частиною українських етнічних
земель, на базі яких постала козацька держава «Військо Запорозьке» на чолі з
гетьманом, що проіснувала до 1760-их років.
Чайка — запорізький човен, довжиною 15.5 — 21,5 м, шириною 4 — 6 м, глибина — 3,5 — 4 м. Основа — днище видовбане з
одного дерева (верби або липи), оббите з боків дошками. Чайки не мали ні кіля
ні палуби. На борту очеретовий пояс, який захищав при обстрілі і від
затоплення. На чайках було два стерна, спереду і ззаду, щоб не треба було
повертати; була й щогла для вітрил, але козаки давали перевагу веслам. З
кожного боку чайки мали по 10 — 20 весел. Крім веслярів на човні могли
розміститися 50 — 70 озброєних козаків та 2 — 4 гармати, порох, свинець, ядра,
харчові продукти.
У будівництві чайок брали участь до 60-ти майстрів. На
її спорудження йшло два тижні.
Чорна
рада 1663 — загальна козацька
рада, яка відбулася 17-18 (27-28 червня)1663 року на околицях Ніжина.
Найвидатніші
козацькі ватажки та гетьмани
Дмитро Іванович Вишневе́цький (8 листопада (?) 1516 (1517) —
1563) — шляхтич волинський, магнат, князь роду Корибутовичів з династії
Гедиміновичів. Власник маєтків у містечку Вишнівець Кременецького повіту.
Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької
Січі.
Гуня Дмитро Тимошович (рр. н. і см. невід.) –
один з керівників селянсько-козацьких повстань в Україні в 1630-х рр. проти
польсько-шляхетського гніту, козацький гетьман (1637, 1638).
Іва́н Миха́йлович Сули́ма (р.нар.невід. — †12 грудня 1635),
гетьман нереєстрових запор. козаків (1628—1629, 1630—1635), дрібний шляхтич.
Кри́штоф Коси́нський (* 1545 — †1593) —
гетьман українського реєстрового козацтва. За походженням дрібний шляхтич з
Підляшшя. Син шляхтича Льва Косинського.
У 1591—1593 роках очолював перше
велике козацьке повстання проти шляхти Речі Посполитої.
Марко́
Жма́йло-Кульчицький (рр.
н. і см. невід.) — гетьман реєстрового козацтва (1625), керівник
селянсько-козацького повстання 1625 р.
Павлюк (Бут) Павло Михнович (рік народження невідомий — †1638) —
гетьман нереєстрового запорізького козацтва, керівник селянсько-козацького
повстання в Україні.
Кі́шка (Кушка, Кошка) Самі́йло (бл. 1530 — †1602, за іншими
даними 1620) — український козацький гетьман (1564 — 1575, 1599 — 1602).
Походив з брацлавського роду Кошичів або Кошків (шляхетський рід гербу
«Доленга»). Керував козацьким військом в Інфляндській кампанії, низкою морських
походів: на Гезлев, Ізмаїл, Очаків, Білгород-Дністровський.
Петро́ Конаше́вич Сагайда́чний (*1570, Кульчиці — †20 березня
1622, Київ) — шляхтич червоноруський з Перемишльської землї, козацький
ватажок, кошовий отаман Війська Запорозького, провідник реєстрового козацтва.
Організатор успішних походів українських козаків проти Кримського ханства,
Османської імперії та Московського царства, меценат православних шкіл.
Оспіваний у багатьох козацьких думах та українських народних піснях.
Севери́н Наливайко (Павло-Семерій (Северин) Кравченко-Наливайко; рік народження невідомий ,
Гусятин, (Тернопільська область) — †21 квітня 1597, Варшава) —
козацький отаман, керівник антифеодального селянсько-козацького повстання
1594—1596 років в Речі Посполитій (сучасна Україна і Білорусь).
Тара́с Федоро́вич (пол. Taras Fedorowicz; Хассан Тараса, Ассан
Трасса; ? — 1639 (?)) — гетьман Війська Запорозького нереєстрового (з 1629),
організатор походу в Крим (1692), учасник Смоленської війни 1632 — 1634,
керівник антиурядового козацько-селянського повстання 1630 року.
Я́ків Стефан Іскра-Остря́нин (Остряниця) (р.н.невідомий — 6 травня 1641)
— один з керівників козацько-селянського повстання 1638 р.
Під час заворушення в зв'язку з
загостренням відносин між рядовим козацтвом і козацькою старшиною Острянин був
убитий.
Богдан
Зиновій Хмельницький (27
грудня 1595 (6 січня 1596 за новим стилем) — † 25 липня (6 серпня за новим
стилем) 1657, Чигирин) — шляхтич руський, реєстровий козак, військовий
писар, з 1648 року — гетьман Війська Запорозького. Організатор повстання проти
шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського
народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави на теренах
Центральної України — Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. Через
ненадійність кримських союзників та важку війну з Річчю Посполитою, у 1654 році
в Переяславі уклав військовий союз з Московським царством. Наприкінці свого
життя намагався переорієнтуватися на союз зі Швецією та Османською Портою,
вбачаючи в амбіціях Москви небезпеку козацькому суверенітету.
Іван Виговський (пол. Iwan Wyhowski; ? — 1664)
— шляхтич київський, військовий писар (1648 — 1657) і гетьман Війська
Запорозького (1657–1659), Київський воєвода (1659 - 1664).
Іва́н Мазе́па (Іван Мазепа-Колединський, пол.
Jan Mazepa Kolędyński; 20 березня 1639 — 21 вересня 1709) —
шляхтич київський, підчаший Чернігівський (1665) гетьман Війська Запорозького
обох берегів Дніпра (1687—1709), князь Священної Римської Імперії Германської
Нації (1707—1709)
Самойлович Іван Самійлович (початок 1630-х рр. — 1690)
— гетьман Лівобережної України (1672—1687).
Іван Ілліч Скоропадський (1646 — 14 липня 1722) —
Гетьман Лівобережної України (1708–1722). Намагався посилити політичний вплив
козацької старшини.
Дорошенко Петро (1627 - 19 листопада 1698)
- визначний український державний, політичний та військовий діяч, гетьман
України (1665-1676). Ставши у 1665 р. гетьманом Правобережної України, поставив
собі за мету кінцеве звільнення її від поляків. У 1667 р. завдяки турецьким
війскам добився від польського короля визнання суверенітету гетьманату на
Правобережній Україні. У 1668 р. був проголошений гетьманом України по обидва
боки Дніпра. Боровся за незалежну Україну в її етнографічних межах.
Пилип Степанович Орлик (21 жовтня 1672 — 24 травня 1742)
— Гетьман України (у вигнанні) в 1710-1742 роках.
Полуботок, Павло Леонтійович (бл. 1660 — 29 грудня 1724)
— наказний гетьман України (1722—1724) по смерті Івана Скоропадського,
чернігівський полковник. Полуботок виступав проти знищення залишків українського
суверенітету та обмеження царського впливу в Україні. За наказом Петра І був
ув'язнений у Петропавловській фортеці, де і помер внаслідок тортур.
Розумовський Кирило (18 березня 1728, Лемеші,
Козелецького повіту, Чернігівський хутір — 9 січня 1803, Батурин, Чернігівська
губернія) — останній гетьман Лівобережної України (1750—1764), граф,
російський генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької академії наук.
Іва́н Богу́н (* бл.1618 — †17 (27) лютого
1664) — український військовий і державний діяч, козацький полководець,
полковник подільський, згодом — кальницький (вінницький) і паволоцький.
Макси́м Кривоні́с (? — 1648) — козацький ватажок, лисянський полковник,
один з керівників козацько-селянських повстань на Україні під час Хмельниччини.
Був учасником Корсунської битви, літньої подільської кампанії та осінньої
волинсько-галицької кампанії 1648 року. Відомий під прізвиськом Перебийніс.
Хмельни́цький Ю́рій Богда́нович, відомий також як Юрія
Хмельниченко (*~1641 — † 1685) — гетьман України в 1657, 1659—1663 роках і
Правобережжя (1677-81, 1685), другий син Богдана Хмельницького. Перебував під
впливом старшинських угруповань. Скинутий з гетьманства, постригся в ченці. У
1677 і 1685 роках був проголошений гетьманом Війська Запорозького як підданий
турецького султана, але незабаром страчений турками.
Іва́н Сірко́ (1605—1680) — кошовий
отаман Війська Запорізького Низового.
Семе́н Палі́й (справжнє ім'я — Гурко Семен
Пилипович); народився 1640-і рокі — помер між 24 січня і 13 травня 1710) —
полковник білоцерківський (фастівський), керівник національно-визвольної
боротьби українського народу проти польської влади у Правобережній Україні в
кінці XVII-го на початку XVIII століть.
Ко́сть
Гордіє́нко — (р. н. невід.— †1733) —
кошовий отаман Запорізької Січі, видатний військовий і політичний діяч, який,
незважаючи на особисту неприязнь до І. Мазепи, підтримав державну ідею
останнього і став на його бік. До 1728 р. очолював Олешківську Січ, сподвижник
П. Орлика.
Петро Іванович Калнишевський (*1690, Пустовійтівка — †31 жовтня
1803) — Святий, останній кошовий отаман Запорозької Січі у 1762,
1765—1775 рр., був учасником російсько-турецької війни 1768—1774 рр. (за
хоробрість був нагороджений золотою медаллю з діамантами).
Іва́н Ґо́нта (1705 — 1768) — ватажок
українського гайдамацького руху, один з проводирів Коліївщини, визвольного
повстання 1768 року проти релігійного, національного та соціального гніту на
території Правобережної України, що входила до складу Речі Посполитої.
Максим Залізняк (близько 1740 — після 1768)
— керівник гайдамацького повстання (1768-1769 рр.), відомого під назвою
Коліївщина, козацький отаман, гетьман України.
Немає коментарів:
Дописати коментар